Хто ти? - Олександр Павлович Бердник
— Чого це ви забарилися? Пора, дітки, до столу.
— Що це з дідом? — пошепки спитав Микола у матері.
Мати розвела руками, у її синіх очах промайнула печаль.
— Як вернувся додому, так і почалося. Одягнув свитину, старий льох переробив на землянку. Там ночує, сам собі варить, грає, співає. Давні товариші приходять до нього, щось там гомонять. А по селу вже шушукаються, що буцімто він… не в своєму умі… що там, на Камчатці, з ним щось сталося… Та то байки, поговориш з ним сам. А тепер — прошу до світлиці, Оленко, Миколко, гості чекають.
За столом зібралися Миколині родичі й друзі, знайомі. Звідусіль сипалися щирі вітання, кружляли склянки з шипучим хмільним медом. Розв’язувалися язики, чулися дотепи:
— Сто літ вам жити, дюжину дітей народити!
— І всіх музикантів, як батько!
— Та ні, хай і хліборобів та робочих родять, бо, окрім пісні, треба ж нам і хліб, і до хліба!
— А скоро, куме, настане пора, що будуть люди і льотчиками, і піснярами, і хліборобами… і чим завгодно. Недарма ж грамотних тепер — як горобців!
— Еге, куме, як будеш отак, як нині, горілку кружляти, то чорта лисого, а не отаке майбутнє побачиш!
— Горілка — це, браття, пережиток капіталізму! Нам, у яких ще родимі плями, важко боротися з нею!
— Завели казна-які балачки! Краще за молодих вип’ємо. За твій талант, Миколо!
— Спасибі!
— Не розгубив по столицях таланту свого, дідівського?
— Хвалитись не буду.
— А ти не хвались… не хвались, а покажи. А ну-бо подайте йому кобзу, Марусе! Хай Микола підтвердить нам, чи не дарма штани там протирав.
Микола притулився щокою до кобзи, ніби прислухався поза потоком дружніх щирих вигуків до чогось таємничого, нечутного. Задзвеніли струни. Всі затихли. Микола проникливо заспівав:
Розкажи мені, дубе, по щирості, Де захована міцність твоя? — У глибинах землі материнської Її дивна пливе течія… У глибинах землі материнської Зберігається сила моя… Де ти, орле, напоєний силою, Хто викохував крила тобі? — Міць польоту у горах зродилася, А надія — в тяжкій боротьбі… Міць польоту — у горах зродилася, Зору ясність — в тяжкій боротьбі… Розкажіть мені, зорі тривожнії, Де прихована міцність буття? — Крила всесвіту — в подиху кожному, У найменшій іскрині життя… Крила всесвіту — в подиху кожному, У щоденній хвилині життя…— Оце по-нашому! — закричали гості. — Справжній кобзар! Не осоромив рідний сміянівський рід! Та й горенківський — теж співаки добрі були!
— А слова які! Молодець, Миколо! Тримайся за землю, не пропадеш. І талант розквітне.
— А що думаєш далі робити?
— У Сміянах хочу зостатися. Народну творчість плекати. Клуб підняти.
— Хороше діло. Хор віднови. Колись який важнецький хор був. Люди знайдуться. А то все частіше чуються по селу якісь дурні витребеньки.
— Правильно. Окрім хліба, людині пісня ой як потрібна. Народ без пісні не може. Ану, сусідонько, затягуй!
Сусідка, тітка Оксана, заспівала приємним контральто:
Ой у полі три криниченьки, Любив козак три дівчиноньки…Оленка слухала й не слухала. Вона майже не чула слів, лише вловлювала настрій — усім серцем, всім єством. За вікнами шуміли сосни, велично колихався, виблискував на сонці весняний Дніпро, промінці грали на веселих обличчях гостей. Гості виводили слідом за тіткою Оксаною:
Любив тебе я дівицею, Люблю тебе молодицею, Довго, довго буду ждать, Доки станеш удовицею…— І я тебе так люблю, — шепотів Микола дружині на вухо. — Навіки, незмінно… Що б зі мною не сталося!
Кров хлюпала Оленці до серця, жаром обдавала тіло. Вона стискувала Миколину руку, німо дякуючи за ці хвилини, сповнені радості й щастя.
Білоголовий, плечистий Сергій, Миколин товариш, приязно дивився на молоду, гаряче говорив:
— Це добре, що ви будете працювати в селі… та ще вчителькою. Для дитбудинку нашого треба молодих, енерґійних учителів. Директор ой як вам зрадіє! Треба, щоб у село йшли вчителі не аби-які, а з добрим смаком і знанням культури. Щоб знали й музику, і поезію. Щоб учили дітей етиці, естетиці, словотворчості.
— А що воно таке — етика, естетика? — під’юджував Сергія хтось правобіч.
