Хто ти? - Олександр Павлович Бердник
Півторатонка зупинилася біля лісу. Шофер висунувся з кабіни, засяяв засмальцьованим обличчям.
— Далі на своїх, друззя! Я повертаю ліворуч.
Микола зліз із машини, розрахувався, обережно зняв кобзу, потім допоміг Оленці стрибнути на землю. Шофер зацмокав, глянувши на личко дівчини, підморгнув.
— А в тебе, корешок, губа, як кажуть, не дура! З такою кралею можна пішки йти тищу кілометрів. Не втомишся… — Оленка зашарілася, усміхнулася ніяково. Шофер дружньо зареготав, просигналив.
— Прощавайте! Не соромся, дівчино! Я жартома. Хароша пара. Бажаю вам щастя!
— Спасибі, — одказав Микола.
— Поспішайте завидна. Бо вода розлилася, як ніколи. П’ять верст до села — як море. Будете гукати, може якийсь рибалка зі Сміянів перевезе.
Машина зафуркотіла, загарчала, дихнула синюватою хмаркою, рушила. Незабаром вона щезла поміж молодою посадкою сосни. Тільки луна ще довго котилася над лісом.
— Смішний, — знизала плечима Оленка.
— Нічого. Він хоч і грубуватий, але щирий.
Вони вступили в ліс, пішли стежечкою, що звивалася поряд з піщаною дорогою. Дерева зустріли їх прохолодою, урочистим дзвоном, привітним гомоном. Оленка зупинялася через кожні сто-двісті кроків, слухала, вдихала чари лісу, заворожено шепотіла:
— Справжній храм краси.
— Далі ще краще, Оленко.
В небі лунко загриміло. Над лісом заклубочилася грозова хмара. Вони кинулися під крислату сосну. Оленка пригорнулася до Миколи.
— Не бійся. Не глиняні, не розкиснемо. Переждемо тут. Хмара невелика.
Впали перші краплі дощу. Знову тарахнула блискавиця — прямовисна, владна, урочиста. Весело залопотіли краплі по піску, по глиці, по вітах сосои. Микола накинув на Оленку піджак, а сам вийшов на шлях, заскакав на одній нозі, як колись у дитинстві, піднімаючи руки до неба.
— Оленко, ти тільки глянь! Яке буйство кольорів серед хмар, яка музика громовиці! Це ж ціла ораторія!
Хмара помчала далі, зачепивши їх лише краєм. Дощ хутко вгомонився. Але в небі й далі клубочилися хмари, сплітаючи дивні образи з чорних, синіх, білих, золотистих барв. Микола махав руками, ніби дириґував грозі. Оленка дивилася на нього з-під сосни, щасливо сміялася. Він кинувся до своїх речей, добув з футляра кобзу, провів пальцями по струнах. Дівчина заворожено завмерла: вона Ще не чула, як Микола грає. Дивні, якісь тривожні акорди прокотилися над лісом. Вони були так співзвучні грозовим хмарам, весняному лісу, щебетанню птахів. Микола заспівав, урочисто промовляючи до неба, до землі, до Оленки, ніби добував слова з відкритої навстріч стихіям душі!
Біла хмара повстає на чорну хмару… Небо грозиться, викрешує вогні… То чубаті козаки і яничари Загукали, закружляли у борні!.. Гей виблискують небесні ятагани, А над ними грізні списи січові!.. Наступають, гонять хмари нездоланно Шаленіючі хлоп’ята лугові!.. Щось ворожий голос буркає облесно… Та дзвінкі удари чути й на землі… То розковують невільників небесних У міжзоряних просторах ковалі! Подалися чорні хмари-яничари! Малинові стяги мають, як живі… Піднебесна загорілася Скутара, Розпадаються хурдиги вікові… Затихають сколошмачені простори, Позбиралися у небі козаки… І пливуть, пливуть додому через море Білі чайки, чорно-сині байдаки…Микола замовк. Оленка вражено сплеснула долонями, — Миколо! Це ось щойно… народилося в тебе?
Він ніяково кивнув:
— Атож. Хіба не схоже? Глянь у небо, там ще й не таке побачиш.
— Всі дивляться, — прошепотіла дівчина. — Але ж щоб отаке побачити й ось так розказати…
— Звичайна імпровізація, — зітхнув Микола. — Мій дід Василь хіба так імпровізує?! Ти й сама в цьому переконаєшся. Ну, пора, ходімо, а то вже сонце схиляється до заходу.
Оленка підхопилася, все ще з зачудуванням дивлячись на свого милого. Вона ніби вдруге відкривала для себе його душу, її глибинну сутність.
Дорога враз зникла під водою. Поміж деревами засиніли кручі Правобережжя, блищала в променях сонця вагітна від повені ріка, покриваючи луки, поля, пасовиська. Оленка скинула туфлі, весело пробігла по воді, забризкуючи поділ платтячка.
— Як чудово, Миколо! Тільки вода ще холодна.
— Гляди, ще застудишся.
— Ага, боїшся, щоб не вмерла! А я ось візьму — і вмру! Щоб ти плакав!
Дівчина, жартуючи, вистрибом побігла прямо по плаву, нанесеному повінню на берег. Микола кинувся за нею, догнав серед кущів лози, схопив у обійми, притиснув до грудей. Вона не пручалася, затихла, заплющила очі. Чекала. В кров увійшов гомін дерев, плюскіт хвилі, весняний спів птахів, владний клич природи. Микола відчув, як у його свідомість влетів могутній таємничий вихор, напружив тіло, хмелем закрутив голову. Хлопець затремтів від жаги, ще хвилина, і…
Здалека несподівано закувала зозуля, й ніби збудила його. Вихор скотився у невідомість, у безвість. Микола зітхнув, обережно відступив від Оленки. Вона все ще стояла з заплющеними очима.
— Оленко, — тихо покликав Микола.
Вона не
