Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду
Навіть діти не знали сорому. Вона їх уникала. І страшенно жалкувала, що з’явилася на світ від неповстримливості батьків. Їй було соромно за їхню безсоромність.
А що лишала на підвіконні рис, то до неї навідувалися голуби. Часом залітали аж у кімнату. Божі посланці, й так невинно туркотять. А втім, і їхнє туркотіння безсоромне, хоча воно й значно краще, аніж бачити голу жінку по телевізору. Завтра ж неодмінно напише обуреного листа про зіпсуті звичаї цього клятого Лондона. Якось їй довелося бачити чергу розбещених біля пабу, що очікували відкриття, аби прикластися.
Як це їм дозволяє королева? Незбагненно. Вона напише ще одного листа, в якому звинуватить саму королеву. Писала листи гарно, без граматичних помилок, і відстукувала на друкарській машинці в офісі, коли випадала вільна хвилина. Містер Клерсон, її шеф, неабияк хвалив її дописи в газету. Навіть казав, що могла б і письменницею стати. Вона дуже пишалася цим і дякувала йому.
Вона лежала в ліжку одна зі своєю самотою. Хоча…
Отоді це й сталося.
Відчула інтуїтивно, як у вікно влетіло щось, але не голуб. Вона злякано запитала:
— Хто тут?
І ніби подув вітерцю, прошелестіло:
— Це я, і не хто інший.
— Хто ж ви? — запитала, вся тремтячи.
— Я прилетів із Сатурна, аби покохатися з тобою.
— Та я ж нікого не бачу! — вигукнула вона.
— Важливо, що ти мене відчуваєш.
І вона відчула його. То було щось схоже на електронне погойдування.
— Як вас звати? — запитала з острахом.
— Це не так істотно.
— Але мені хочеться кликати вас на ім’я.
— Зови мене Іштлан.
Вони спілкувалися на санскриті. Його доторк був холодним, аж здавалося, ніби то ящірка. Від нього її кидало то в остуду, то в жар. Голову Іштлана вінчала корона з переплетених змій, приборканих страхом смерті. Мантія на ньому була осяйно-червона, барви старого золота та густого пурпуру.
— Роздягнися, — мовив він.
Дівчина скинула нічну сорочку. В кімнату заглядав величезний місяць. Тіло Іштлана було білим, а сам він був маленьким. Він ліг біля неї на залізному ліжку й провів руками по її грудях, схожих на троянди.
Ще ніколи в житті вона не зазнавала такого відчуття. Їй було більш ніж приємно. І вона боялася, що скоро все скінчиться…
Вона зітхнула й сказала Іштланові:
— Я тебе кохаю, любове моя! Моє велике кохання!
Ось так воно сталося. Бажала, аби це тривало вічно. Боже праведний, як було хороше! Вона бажала ще і ще відчувати це.
Подумки підбирала слова, які йому скаже. «Прийми мене!» Чи «Я пропоную вам себе». Була під невимовним враженням.
— Коли ви повернетеся? — запитала.
— Коли місяць знову буде вповні, — промовив Іштлан.
— Та хіба ж я витримаю стільки!
— Таке моє правило, — відповів він незворушно.
— Я матиму дитину?
— Ні.
— Та я ж помру від смутку за вами! Як же мені бути?
— Злягайся з іншими.
Він підвівся, поцілував її в чоло й вилетів у вікно. Вона тихо заплакала — знову сама, як скрипка без смичка. Доказом того, що сталося, було простирадло в плямах крові. Вона його не прала, зберігала, аби показувати тим, хто не повірить.
Дивилася, як народжується рожевий світанок, слухала, як у густому тумані без зайвої метушні озивалися перші пташки.
Бог освітлював її тіло.
І їй здалося, ніби вона баронеса фон Блік, що сумно зіперлася на атласний балдахін ліжка. Уявила, ніби лунає дзвінок і входить мажордом, несучи їй каву, міцну-преміцну.
Вона покохала й очікуватиме його до наступного місяця уповні. Не приймала душ, аби не змити запаху Іштлана. З ним не відчувала гріха, навпаки — саму насолоду. Їй перехотілося писати обурені листи в газету: вона вже вгомонилася. І не пішла до церкви. Вона стала жінкою — у неї з’явився чоловік.
У неділю на сніданок з’їла філе міньйон з картопляним пюре. Кров’яне м’ясо було чудове. Випила червоного італійського вина. Вона стала привілейованою особою, обраницею істоти з Сатурна.
Вона його запитувала, чому він обрав саме її. Бо в неї руде волосся і вона незаймана. У ній прокинулося щось тваринне. Вона вже не гидувала тваринами. Нехай вони паруються — це стало для неї найкращим у світі. А вона чекатиме Іштлана. Він повернеться. Я знаю, знаю, знаю, думала вона. У неї вже не викликали огиди закохані парочки в Гайд-Парку. Бо вже знала, що вони відчували.
Як хороше стало жити. Як стало смакувати кров’яне м’ясо. А як добре випити тягучого й трішки гіркуватого італійського вина, що аж терпне язик.
Вона тепер не підходила до тих, кому не виповнилося вісімнадцяти. І насолоджувалася, і була в захваті від цього.
У неділю пішла на хорові співи. Співала як ніколи, й не здивувалася, коли її обрали солісткою. Алілуя! Алілуя! Алілуя!..
Потім зайшла до Гайд-Парку. Сіла на теплий газон, відкривши трохи ноги до сонця. Бути жінкою — це так чудово! Вона вже спізнала, що то бути жінкою. Подумала лише: чи не заплачу я надто дорого за своє щастя? Та про це вже не думала, згодна на будь-яку ціну. Завжди платила і завжди була нещасливою. А тепер нещастя скінчилося. Іштлане! Вернися! Не можу довше чекати! Прийди! Прийди! Прийди!!!
Подумала: може, я йому сподобалася тому, що трошки зизувата? Наступного місяця вповні неодмінно запитаю його про це. Коли так — вона не сумнівалася, — то зроблю все, аби стати ще зизоокішою. Іштлане, все, що ви скажете, я зроблю, зроблю! Я помираю від суму. Вернися, коханий мій!
Ось так. Але вона вчинила дещо, що було зрадою. Іштлан її зрозуміє і вибачить. Зрештою, людина має право на співчуття, адже так?
А сталося ось що. Не витримавши, вона пішла на площу Пікаділлі й зійшлася з волохатим чоловіком. Привела його в свою кімнату. Сказала, що платити не треба. Він зробив своє і, перш ніж піти, залишив на тумбочці цілий фунт! Що ж, гроші їй не зайві. Вона аж
