Глибокий мінус - Володимир Дмитрович Михайлов

Ван Сайєзі засміявся, інші також — не дуже, втім, весело. Гарантія справді була не з найнадійніших. Хоч, коли нема інших, то й це вже щось…

— Час минає, — сказала Зоя. — Що ж, виходить, нічого?

Тоді Юрко підвів голову. Очі його були червоні. Він шморгав носом.

— Якщо Сизов мав зупинятись у верхніх групах, — сказав він, — то міг залишити рести там. Сизов же братиме для зарядження їхні контейнери і обов'язково загляне до багажника…

— А може, справді?.. Але тоді наша задача набагато полегшає. Треба тільки дістатися до еоцену.

Колін виліз із багажного відділення, неквапливо, мовби нічого й не сталося, підійшов до тих, що сиділи. Так, це все-таки була гарантія набагато відчутніша, ніж Мерсова пунктуальність. Втім, Ван її дещо перебільшив.

— Вирішили?

— Що ж, іншого виходу нема, — проказав Ван.

— Отже, пора.

— Зачекай хвилинку. Треба якось допомогти хлопцеві. Так чекати ці дві доби йому буде несила. Він просто може вмерти раніше через докори совісті.

Усі дружно кивнули. Так, докори совісті — це було серйозно. Мабуть, найстрашніша хвороба сучасності, хоч і не дуже поширена через відсутність причин захворювання.

— Його я беру з собою, — сказав Колін. — Справді, хлопець це ненавмисне…

Юрко звів на нього очі, і Колін аж жахнувся — стільки було в них подяки.

— Мало що там — допоможе мені в дорозі… — Годі було говорити, що він просто знешкоджує хлопчака.

— Ну, от і добре, — сказав Ван. — Він зможе в ці дні жити нормальним життям, якщо тільки активно, відчутно братиме участь у врятуванні товаришів. А тобі друга людина, справді, буде вельми доречна…

— Звичайно, — підтримала Ніна. — Дві доби фізичного часу — не жарт. З усіма твоїми тонізуючими ти можеш і не витримати. А вдвох — набагато легше. Зможеш перепочити, поки він сидітиме за пультом.

— Знаємо, як він сидить за пультом, — не втримавшись, пробубонів Колін. — Надто багато рестів треба мати для такого задоволення…

Колін поглянув на годинника.

— Пора! — сказав він. Кивнув Юркові:— Ходімо.

Хлопець скочив і не втримався — переможно рикнув, як його улюбленець рексик. Колін поморщився.

— Ну, так ви тут… обережніше з енергією, — сказав він на прощання. — Про всяк випадок перевірте маяк. А раптом у шахті виявиться ще чиясь експедиція… Тільки якщо вас заберуть — лишіть тут вимпел діб на три поки вистачить однієї батарейки. На знак того, що з вами все гаразд… — Він замовк і подумав, що сказав, здається, все. Чи ні? — І ще, все зайве перед відходом дехронізуйте. Нічого витрачати енергію, всякий мотлох тягти в сучасність…

Тепер, здається, все. Та одначе лишалося відчуття, що ще не все сказано, розмову не закінчено. Усі мовчали, ніби чогось чекаючи. Тоді Колін тихо сказав:

— Ну, прощавайте, друзі мої. На випадок чого…

Вуста усіх смикнулись одночасно. Ніна несподівано схопила Юрка за плечі, обняла, поцілувала, відвернулась…

Колін хряпнув за собою дверцятами. Вузьким проходом дістався до свого крісла в передній частині машини. Всівся. Юрко сидів позаду; коли Колін проходив мимо, зиркнув скоса на начальника.

— Гаразд, — мовив Колін. — Сідай отут, поруч. Якщо вискочимо, я тоді з тобою по-справжньому побалакаю. А до того часу всі розмови на цю тему припиняються…

Отак і слід було сказати. Значить, можна тримати себе в руках? Можна ще водити експедиції…

— Стеж за барохронами, — наказав Колін, щоб одразу дати юнакові певне діло. — Якщо тиск стрибне за червону — скажи одразу. Субчас не любить жартувати. Не забудь: ми веземо з собою всі найважливіші дані експедиції. Може статися що завгодно — вони загинути не повинні. Так що дехронізуватися нам ще рано…

Крізь прозору баню він усміхнувся до тих, що стояли неподалік машини. Вони дивились на Коліна дивно: якось дуже гарно дивилися. І не тому, що його завдання було важче чи небезпечніше, — навпаки, ймовірність загинути для них була навіть більша. То в чім же секрет? Розчулились? Не схоже…

І раптом він збагнув: річ у тому, що він бере з собою хлопця. Бере, щоб ізолювати, а вони зрозуміли, що він його рятує, сподіваючись зберегти…

«От іще, — подумав Колін. — Чи став би я… Хоча…»

Він увімкнув ретаймер.

Він увімкнув ретаймер. Поступового переходу не було. Просто якийсь черговий квант часу, реалізувавшись, продовжив світ уже без них. Для тих, хто лишався, хронокара раптом не стало, для Коліна ж і Юрка перестало існувати все інше.

Час зник. Годинник ішов, але він нічого не відлічував… Колін усміхнувся. Так, часу нема — історичного. Ніхто не може сказати, в якому році ми перебуваємо, які години показують стрілки, день зараз чи ніч, літо чи зима… Але фізичний час іде, нам його не обдурити, і мине ще немало годин, доки ми виринемо в еоцені. Там нас майже напевно чекають рести. Коштовні, залишені Сизовим. Ото він лаявся, коли виявив їх… Він інколи буває нестримний на язик, Сизов. Та то дарма.

А поки що уважно пильнуватимемо за тим єдиним ростом, що працює. Який тільки-но й виніс нас з історичного часу…

Колін поволі, за раз назавжди встановленим порядком, оглядав прилади, читав їхні показники. Часом, коли стрілки стрибали хто куди, він злегка повертав лімби на пульті, і стрілки верталися в нормальне положення, коливаючись в унісон. Цим зовні й обмежувалось мистецтво керування хронокаром, суть же його полягала в тому, щоб відчувати все і вживати необхідних заходів бодай на півсекунди раніше, ніж просигналять прилади.

Сидіти, стежити за приладами і