Оаза в льодах - Василь Павлович Бережний

— Ну, Віточко, голубонько, не ображайся! — посміхаючись мовив Павлик. — Більше не буду, фільм уже майже готовий.

— А навіщо він? — кинула Вікторія, не обертаючись.

— Знову за рибу гроші. Здається, на сімейній нараді ми тобі все розтлумачили… Тобі ж після інституту вішало чергувати на Фабриці клімату першою. Окрім того, ми в нашій шкільній майстерні виготовили кіноапарат…

— Знаю, все це я чула, — перебила Вікторія. — Далі ти скажеш, що коли я стану старенькою, то й самій цікаво буде подивитися фільм про юнацькі роки.

— Авжеж! Мине певний час, забудеться оцей вечір…

— Облиш, упертий хлопчиську! І в кого ти такий вдався?

— Тато розповідав, що дід наш був наполегливий!

— Дід… — задумливо промовила Вікторія. — О, тоді було що фотографувати! Поглянь, — вона вказала рукою на безконечний водний простір, — цей океан справді був Льодовитим. Наші предки зробили його теплим! Скільки праці вклали вони в побудову оцієї Фабрики клімату! Ні, ти не можеш усвідомити, наскільки це грандіозно й героїчно! Ти ще учень, тобі здається усе звичним — і Гребля, яка з’єднує Азію з Америкою, і потужні атомні реактори, що забезпечують енергією насосні станції, і перекачування теплої води з Тихого в Льодовитий океан! Тільки титани могли це створити…

— І зараз ти цим керуєш, робиш погоду майже для цілого континенту!

— «Робиш погоду»… — Вікторія іронічно посміхнулася. — Я тут лише спостерігач, мій любий, упертий братику. Ти ж добре знаєш, що все гут виконують розумні механізми, автомати…

— А все-таки… — не хотів здаватися Павлик, проте не знав, що й сказати. — Все-таки, знаєш…

— От тобі й «усе-таки»! — засміялася Вікторія. — Героїчні часи минули!

— Минули? — аж присів Павлик. — Ну, це ти вже знаєш… той… Ось я читав…

— Ото хіба що в книжках — зітхнула дівчина. — А в житті… Людина так уже підкорила природу, що навіть стихії стали прирученими. Який же це героїзм — поглядати, як увесь робочий цикл виконують машини та установки, що ними керують. От колись було…

Вікторія розповіла про мореплавців, які прокладали шляхи через вічну кригу, про космонавтів, що штурмували глибини небесного океану, про вчених — покорителів атома.

Павлик слухав, слухав, а потім і голову похилив. Піднесеного, веселого настрою як не було. Це ж тільки подумати — доба героїв давно пройшла! І чому він не народився років на сто, на двісті раніше? Ех, він би себе показав! А тепер, справді, ну, як тут відзначишся, коли скрізь діють безвідмовні механізми, коли все вже передбачено, вивірено, підраховано…

А Вікторія наче заповзялася зіпсувати хлопцеві настрій. Її слова руйнували юнацькі ілюзії. Павликові хотілось заперечувати їй, але знайти переконливі докази він не міг. Нарешті ця розмова йому набридла.

— Ну, добре, нехай і так, — спроквола мовив він. — Але фільм я мушу скінчити, хоч і не героїчна твоя робота…

І він знову, правда, вже не з таким завзяттям, націлив на сестру кіноапарат.

Вікторія повернулася до пульта управління. Спокійно горіли сигнальні лампочки. Пульсували різноколірні індикатори. Дівчина сіла в крісло, задумалась. Здавалося, вона прислухається до дихання Фабрики клімату.

Раптом пролунав сигнал. Вікторія натиснула кнопку — з телефонного апарата почувся голос головного диспетчера.

— Добрий день! Як іде чергування?

— Дякую, все гаразд.

— Прошу стежити за океаном. Надійшло повідомлення, що з полюса насувається крига. Скупчення її небезпечне для греблі.

— Зрозуміло.

Як тільки голос диспетчера змовк, Вікторія ввімкнула великий телевізор. Перед очима з’явився океан.

— Що то біліє? — підійшовши до сестри, запитав Павлик.

— Корабель. Вгадай, скільки до нього?

— Може, кілометрів три? — непевно відповів хлопець.

Вікторія подивилася на шкалу, встановлену біля рами екрана:

— До нього майже двадцять кілометрів.

— Ого!

Поступово корабель зник за горизонтом. Але поверхня океану недовго залишалася пустельною. Над хвилями з’явилася якась цятка. Вона наближалася, росла. На океанський лайнер це не було схоже. Що ж воно таке? Вікторія і Павлик не відривали очей від загадкового предмета. Через деякий час вже можна було розрізнити його обриси. Здавалося, до гідростанції пливе якийсь острівець.

— Побіжу на Греблю, — схопився Павлик, — сфотографую!

— Він ще далеко, — якомога спокійніше сказала Вікторія, не відриваючись од екрана.

Але в її голосі, в навмисне байдужому тоні хлопець зразу відчув тривогу. Ця тривога передалась йому. Схопивши свій апарат, він вибіг із Турбінного залу і подався до Греблі. З півночі дув сильний вітер. Павлик, зупинившись біля перил, втупив погляд у далечінь. Нічого не видно, тільки піняві хвилі набігають на дамбу. Хлопець прикріпив кіноапарат до перил і повернув стрілку автоматичного регулятора вліво до відказу. Тепер скляне око зафіксує всі події самостійно.

Повернувшись до Турбінного залу, Павлик застав Вікторію в тій самій позі. Сестра напружено стежила за океаном. Хлопець і собі глянув на екран. Таємниче тіло стало набагато більшим.

— Що воно таке? — нетерпляче спитав Павлик.

— Айсберг! — коротко відповіла дівчина.

— Ти глянь! — здивувався брат. — Давно вже їх не було…

— Так, давненько.

— Де ж він узявся?

— Це дослідимо згодом, Павлику. А зараз треба його знищити. Він такий величезний, що може пошкодити Греблю.

— Що ж робити? — з острахом спитав хлопець.

— Не хвилюйся. Автори Греблі все врахували. Он бачиш металеву шафу біля вікна? Там пусковий пристрій торпедних апаратів. Досить натиснути кнопку, і не мине й кількох секунд, як айсберг розлетиться на скалки.

— Однак чому ти не поспішаєш?

— Краше зачекати,