Оаза в льодах - Василь Павлович Бережний

заснути. Вікно відчинене, стиха шелестить листям горіх, наче сіє дощем. Ніч спокійна, тиха, замріяна. Вже давно не ходять трамваї, погасли вогні в будинках, змовкли пташині хори в садах і парках. Всі сплять. Один тільки Іван Йосипович не може заснути. Рахував про себе, дійшов щось до двадцяти тисяч, набридло вже, а сон, як рукою зняло. Десь він читав, що для того, щоб заснути, є й інші способи. Наприклад, уявити малесенького слона чи верблюда, який все збільшується і збільшується до грандіозних розмірів, аж поки його контури не розпливуться, — саме тоді людина й засне. Уявляв. Спочатку слона, вірніше, слоненя — Раві чи Шаші. Роздував його в уяві до космічних розмірів. Не допомогло. Тоді таку ж операцію проробив і з верблюдом, бегемотом… Спати не хотілося.

«Треба вийти з Мурзиком на ґанок, — вирішив старий. — Може, свіже повітря…»

Собачка зрадів цій оказії. Стиха повискуючи, плутався під ногами, наче підштовхуючи господаря до виходу. Іван Йосипович чалапкав, щоб нікого не розбудити: глупа ж ніч, усі солодко сплять.

Та виявилось, що спали не всі. З прочинених дверей кімнатки Віктора Вікторовича пробивалося світло. «Заснув і забув виключити», — подумав старий і прохилив двері. Вчений сидів за столиком і щось занотовував на окремих аркушиках паперу.

Іван Йосипович злегка кашлянув, щоб звернути на себе увагу. Вчений обернувся і пильно подивився на господаря, ніби вивчаючи його обличчя. Потім усміхнувся і запросив заходити.

— Чого це ви не спите, добродію? — спитав Іван Йосипович, сідаючи біля відчиненого вікна.

Здавалося, йому було приємно, що не тільки він загубив сон.

— А ви? — посміхнувшись, спитав Віктор Вікторович.

— Та що ж я… Старим людям часто не спиться.

— Ну, а я тепер зовсім не сплю!

— Що? — Іван Йосипович подався вперед. — Що ви сказали?

— Кажу, що я ось уже з півроку не спав і п’яти хвилин.

— Ну, це вже ви той…. — старий з острахом глянув на вченого. — Не жартуйте. Без сну людина й тижня не проживе.

— Це вірно. Але в мене є засіб для миттєвого сну. Я його так і назвав «Сомнус моментаріум». Ось подивіться, — Віктор Вікторович вказав на пляшечку золотистої рідини, що стояла тут же, на столику, — оце він і є. Досить випити кілька краплин цього екстракту, щоб організм людини відпочив краще, ніж за сім-вісім годин сну.

— Так-так… — заговорив Іван Йосипович, з острахом поглядаючи на пляшечку. — Я завжди казав, що ви щось вигадаєте таке, що… Але цього не сподівався. Значить, геть сон?

— Геть.

— А… а що ж тоді вночі робити?

— Працювати, навчатися, займатися спортом, мистецтвом… Усе, що й удень. — Віктор Вікторович помовчав, а тоді заговорив із запалом: — Уявляєте, Іване Йосиповичу, людина спить третину свого життя. От скажімо, ви. Скільки вам — шістдесят п’ять?

— Шостий уже…

— Значить, двадцять два роки ви проспали. Не жили, а спали!

— Та воно то так…

— А уявляєте, скільки б ви могли зробити корисного за ті двадцять два роки?

— Але ж і поспати приємно… — старий за звичкою розкрив рота, щоб позіхнути, та навіть і позіхати не хотілося!

— А тим, що працюють на нічних змінах, що водять кораблі, літаки, автомашини, — знаєте, як їм важко боротися зі сном? А то прийняв кілька крапель цього екстракту — і ти бадьорий, сповнений сил…

— І довго так можна протягнути?

— Хоч і сто років. Це ж не збудник, що виснажує нерви, це екстракт, який сприяє їхньому зміцненню. Я ось почуваю себе набагато краще, ніж раніше, коли ночами валявся в постелі.

— Що ж ви з ним далі робитимете… з оцим екстрактом?

— Потрібні ще дослідження, перевірка. Якщо медики підтримають мене, то, гадаю, він знайде широке застосування.

— І що — приймати ці краплі треба буде обов’язково? — на обличчі старого з’явився острах.

Це розсмішило вченого.

— Зовсім ні! Якщо ви хочете й надалі просипати третину свого життя — спіть собі на здоров’я. Але я певен, що ви самі в мене попросите цих крапель…

— Довго прийдеться ждати! — усміхнувся Іван Йосипович.

— А як ви зараз себе почуваєте?

— Та почуваю себе непогано, от тільки безсоння.

— Це подіяв «Сомнус моментаріум». Вас, мабуть, почастувала Мар’янка…

— Та що ви? — злякано підвівся старий. — Значить… А довго він не даватиме спати?

— Не бійтесь, Іване Йосиповичу, це не зашкодить вашому здоров’ю. А діє один прийом лише добу, незалежно від дози.

— Ну, слава богу, значить, завтра я посплю? Чудово, бо це ж просто мука…

Іван Йосипович заспокоївся і знову сів.

— Бачите, Вікторе Вікторовичу, — казав він далі, — відкриття ваше — геніальне, але… я так люблю поспати! От пустунка… Ну, гаразд. Надалі ви заховайте, щоб вона не той…

— Завтра несу в інститут біохімії.

— Правильно. Хай йому грець. А взагалі — поздоровляю, а чого ж… — Іван Йосипович потиснув руку вченому, примружив очі: — І все-таки ви не розумієте; що то значить добре поспати! Лежиш, заплющивши очі; відключившись, так би мовити, від усього — навколишнього, приємна млість починає охоплювати тіло, а потім поринаєш, поринаєш…

— Ні! — гаряче заперечив учений. — Сон — це вимушений простій організму. Поборовши сон, ми продовжимо життя. Уявляєте?..

ПОВЕРНЕННЯ «ГАЛАКТИКИ»