Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду
— Сутичка буде запекла… — Капітан глипнув на сержипанців своїми маленькими очицями, стишив голос. — І не обійдеться без жертв. І все ж, Жоанзе, по-моєму, справа варта заходу; такої самої думки кум Фадул і друг Факел. Тому ми вирішили битись. — Він утупився в зморшкувате обличчя старої. — Велика Пастка створена нашими руками — нашими і вашими, тітко Ванже. І руками покійних Амброзіо та Алтамірандо, небіжчиці Меренсії — всіх, хто похований тут. Хіба не правда? Поки я живий, нами не попихатимуть. — Агналдо хотів утрутитися, але капітан зупинив його владним жестом: — Я вже, Агналдо, закінчую. Кожен, тітонько, вільний робити, що хоче: ви, і сини. Можна поїхати звідси, а потім вернутися і впасти в ноги.
— Я вже знаю, що робити. Вдруге такого не буде! — люто вигукнув Агналдо.
Ванже спокійно пояснила:
— Пригадуєте, капітане, як ви зустріли нас на дорозі, коли ми їхали сюди з Сержипе? Землю хочуть відібрати в нас уже вдруге; те саме сталося і з наділом мого батька. Я знаю, що Агналдо ніколи цього не забував. За інших не ручуся, кожен хай вирішує сам. Але вам, капітане Натаріо, я можу сказати, ви для нас як рідний батько: дарами цієї землі, яка лежала облогом, коли ми приїхали, я не поділюся ні з ким — ні половиною, ні третиною. Ні з ким. Я з цієї землі зійду тільки мертва. За інших я не знаю.
— Ми зробимо так, як ви велите, мамо. — Жоанзе підвівся, він квапився на плантацію. — Ходімо працювати.
— Бог вам віддячить, капітане, — сказала Ванже і повернулася йти разом із синами.
Аж тоді озвався наймолодший, Авреліо, який досі не промовив ні слова:
— Може, ви дасте мені якусь зброю, капітане? Бо в нас озброєний тільки Агналдо. А стріляю я незле.
12
Закон, кумасі й куми. Закон заявляє про себе стволом рушниці, курком пістолета, жерлом обріза. Вже після повені й пошесті.
Хто хоче, може їхати геть, податися в світи, перечекати оддалік, поки все вляжеться, а тоді вернутися з похиленою головою, дати впрягти себе в ярмо. Хто хоче, може взяти ноги на плечі, намастити п’яти, зібрати манатки й чкурнути геть. У Великій Пастці немає місця для страхополохів і боягузів.
Перш ніж приступити до діла, капітан Натаріо да Фонсека, колишній ватажок жагунсо, відважний кабра, в супроводі Кастора чи Фадула, а то і їх обох, об’їхав кожну оселю на обох берегах річки і розтлумачив кожному, що діється і чого слід сподіватися.
Багатьом із тих, кого він добре знав, капітан радив не вплутуватися в цю справу і виїхати; якщо ти полохливий, краще не братися за зброю. Бо це куди важче — незрівнянно важче, — ніж боротися з повінню: закон страшніший за чуму.
Боротися повинні лише ті, хто не в змозі розірвати союз. Союз із Богом, добрим Богом маронітів, як Фадул. Або союз із свободою, як Кастор. З придбаною в поті чола землею, як Ванже. А в Збуй-Вік то союз із самим життям. Або коли хтось, прагнучи завоювати авторитет і владу, бере на себе зобов’язання і мусить їх виконувати. Як капітан Натаріо да Фонсека.
13
В останню ніч чекання добрий Бог маронітів явився уві сні своєму синові Фадулу Абдалі, як це траплялося вже не раз. Добрий Бог маронітів поторсав його за плече, Фадул розплющив очі, і Господь обернувся на здоровила Дурваліно, його прикажчика, який стривожено казав:
— Сеу Фаду! У Великій Пастці кабри! Чуєте, сеу Фаду?
Дурваліно розпирало хвилювання; напевне, справді сталося щось надзвичайне. Фадул підхопився на ноги.
— Звідки ти знаєш?
— Мені сказав сеу Педро Циган. Він заходив у шинок побалакати з вами і з капітаном. Але капітан уже кудись пішов.
Вмиваючись у бляшаній ванночці, турок випитував у хлопця подробиці. Але Дурваліно знав не багато.
— Сеу Педро прийшов сюди слідом за ними. Непомітно йшов назирці.
Дурваліно нервово потирав руки. Фадул глянув на нього.
— Сьогодні ж ти підеш звідси.
— Я? Куди мені йти? Ви мене проганяєте? Що я такого зробив?
— Нічого ти не зробив. Просто я не хочу, щоб завтра твоя тітка докоряла мені, якщо з тобою щось станеться.
Дурваліно засміявся:
— Тітка Зезинья, посилаючи мене до вас, казала: Лініньйо — так вона називала мене — завжди будь при сеу Фадулі, дбай про нього. А тепер ви хочете мене відіслати? Що ж скаже після цього моя тітка? — Він поважно глянув на хазяїна і наважився висловити свої побоювання. — Ось побачите, сеу Фадуле, ми всі загинемо тут. Я нітрохи не перебільшую! Ось побачите!
14
Спершись на прилавок, Педро Циган пив, власним коштом, ранкову чарку. Більшу частину ночі він провів у лісових чагарях, стежачи за пересуванням жагунсо, які форсованим маршем прибували з Такараса.
Фадул сказав йому з серцем:
— Та й час же ти вибрав, щоб сюди притягтися! Гіршого не придумаєш.
— А чому це, мій друже Фаду, ти так заговорив? Ти що, не радий мені?
— Чому я так кажу, ти добре знаєш. Ти ж бачив усіх тих головорізів, чи не так? Хіба ти не знаєш, що вони збираються напасти на Велику Пастку?
— А хіба я коли-небудь не встигав сюди вчасно? Чи ж мене не було тут тоді, як Ручка, Шико Пилка і Жанжан вчинили погром? А в повінь хто розшукав Сисеро Моуру і Сан, сердешну небогу? А під час епідемії хто поїхав за ліками? Не хочу хвалитись, друже Фаду, але від небезпеки я ніколи не тікав. Спитай он у капітана, він мене давно знає. — Циган поставив чарку на масний прилавок, почухав чуба. — Ти б краще дав мені шматок в’яленого м’яса заморити черв’ячка. На голодний шлунок не побіжиш, і нам би треба підживитись, перш ніж закрутиться веремія. — Він подав туркові гармонію. — Прибережи, щоб потім погуляти.
15
Новини, принесені Педро Циганом, підтвердив і лист учительки Антонії, що його вона передала через свого учня Лазиньйо, сина начальника станції Далво. Привчений доставляти листи й телеграми полковникові Боавентурі Андраде на фазенду Аталая, хлопець, охляп на віслюку, прискакав поперед жагунсо, так що вистачило часу вжити необхідних заходів. Заходів термінових і не завжди легких.
Нелегко було переконати негра Еспіридіана поїхати на фазенду Винозоре, але почуття дружби до Натаріо переважило: він вирушив на прохання товариша й бойового соратника охороняти його дружину та дітей; нехай друг боронить Велику Пастку із спокійним серцем. Хоч спершу негр навіть образився.
— На плантацію? Ти що, Натаріо? Поїхати звідси в
