Казки роботiв. Кiберiада - Станіслав Лем

сімдесят три особи, що мали ще перебувати у хвості цієї комети. Ці особи, вихоплені в різні часи і в різних місцях, уже віддалялися від них, що оце бесідували тепер у Трурлевому будинку, з другою космічною швидкістю. Отже, падіння двох гостей у двох метеоритах, а разом з ними й барабана в третьому метеориті, стало тепер цілком зрозумілим фізичним явищем, і Трурлеві тільки й залишалося пожаліти всіх інших умерзлих у кригу комети невідомих пасажирів, яких йому не пощастить ні оживити, ні познайомитися з ними особисто. Хоча надворі давно вже була ніч, проте нікому не хотілося спати – річ зрозуміла, коли взяти до уваги те, як довго прибулі перебували в льодовому летаргічному сні і як цікавили їхні пригоди Трурля і Цифранека. Тож господар звернувся до врятованих із висловленим уже раніше проханням, щоб вони розповіли історію свого життя, пов’язану з їхнім кометовим вознесінням на небо. Обидва прибулі перезирнулися і, трохи поцеремонившись, кому першому взяти слово, дійшли висновку, що порядок цей визначив сам їхній визволитель тією черговістю, за якою він їх оживлював, тож першим почав свою розповідь робот у крагах.

РОЗПОВІДЬ ПЕРШОГО РОЗМОРОЖЕНОГО

[43]

– Погляньте на мене: перед вами – невситимий артист‑перкусист, і від цього – все моє лихо. Ще шмаркатим малюком виявив я свій талант, тарабанячи по чому попало і пробуджуючи в кожній речі властивий їй тон. У нашому роду було так одвіку. Я знаюсь на перкусії як м’якій, так і твердій, і все – від небесних громів до шурхоту піскового годинника – доступне моєму вмінню. Коли розіграюсь, увесь світ зникає мені з очей. У вільну хвилину я граю ще й на тамбурині, навіть сам можу змайструвати зграбненького інструмента, дайте мені лишень козячу шкуру та трухлявий пеньок або ж цеберко і цератку.

Однак у жодному оркестрі я не зігрів собі місця – мандрую по світах, щоб у кожній капелі скуштувати талану, аби лишень та капела була доладна. Слух маю абсолютний і неабияк кохаюся в ударному гуркоті. І на скількох же планетах, зірках, у скількох філармоніях я бував! Де тільки не бував, де тільки не гравав! А проте скрізь мені рано чи пізно палички самі з рук падали і неспокій гнав мою душу далі. Мав я і сольні виступи, де траплялось і стогону, й шалу, і сміху, й плачу, часом юрба мене на руках носила, навіть барабана мого на реліквії шматувала. Не слави жадаю, не до неї любов моя. Хочу загубитись у Великій Музиці, прагну оркестру, як річка – океану, щоб прилинути до нього і розлитися в безмежжі його. Сам я для себе – ніщо, все для мене – досконала мелодія, її я й шукаю, порпаючись по партитурах дні й ночі.

І от у планетарній слободі Алеоції я вперше почув про державу Гафнію. Це якраз там, де спіральний рукав локальної туманності загинається й переходить у манжетик із зоряною підкладкою. Отож ця звістка дійшла там до мене на погибель мою, запаливши в душі велику тугу – адже мені сказано було, що то держава не звичайна, а філармонійна, і що саме урівень з її кордонами тягнуться колонади королівської філармонії. Сказано також, що там усяк грає, а король – слухає, бо мрія у нього така, щоб люд сповнив музичний храм Музикою Сфер! І кинувся я з дурної голови, в чому був, у путь, дорогою заробляючи собі гранням, вправним дробом розганяючи турботи й зігріваючи душу старому й малому. Водночас я дослухався кожної чутки про дивну державу, аби пересвідчитись, що була в тій мові правда.

Та дивна річ – що далі околиця від Гафнії, то більше хвалять її музикальні звичаї, вірять у Гармонію Сфер і кажуть – варто, мовляв, там жити, щоб грати! Проте що ближче, то частіше відповідають на мої запитання півголосом або й взагалі мовчать, похитуючи головами і навіть постукуючи пальцем по скроні. Пробував я ретельним випитуванням загнати тубільців у кут, а вони одбріхуються. Один старий з Оберузії сказав мені: «Грати там, звісно, грають, тнуть на всю губу без перепочину, але в гранні тому музики – як кіт наплакав, немузична їхня музика, дечого іншого в ній забагато».

«Як же це – музика немузична? – питаю зацікавлено. – І що воно, оте дещо інше, розкажіть‑но?» – але він тільки на мигах показує, що, мовляв, шкода слів. А інші – знову своє: сам король Спасенцій, подейкують, заснував на Гафнії Королівську державну консерваторію, віртуозів там, кажуть, сила‑силенна, й панують там не якісь акробаціоністічні фіглі‑міглі, зрутиніле ремісництво, а навпаки: натхнення, брама до золотострунного раю, бо є в них правильний напрямок і ключ від Гармонії Сфер – тієї, що Космос безмовно гучить нею! Метнувсь тоді я знову до старого, а він знай торочить: «Не скажу, ніби це неправда, але й не скажу, що правда. Хоч би що я тобі сказав, все не те було б. Коли хочеш, піди й подивися сам на власні очі».

Що ж, у своєму таланті я ніколи не сумнівався, бо, знаєте, братове‑роботи, що як візьму я палички до рук, та як пущу їх малим дробом на гладінь свого барабана, то це буде не туркіт і не гуркіт, не звичайне бубоніння й тамбуринада, а така рвійна й хаплива пісня, що втриматись несила, навіть камінь зворушується!

І рушив я знову в дорогу, розуміючи, однак, що не годиться до філармонійного двору з його придворним етикетом отак собі пертися, як Пилип з конопель вискакувати, а тому й випитував усіх зустрічних про гафнійські шляхетні звичаї, – та мало що або й геть нічого не почув у відповідь, – усі тільки знай собі міни корчать, покивуючи тим, хто що має, – головою або й чим іншим, – отож нічого я до ладу й не довідався.

Отак простуючи собі далі серед зірок, зустрічаю якось одного курдупеля, у смолі виваляного, він відвів мене набік та й: «Слухай‑но, – каже, – ідеш до Гафнії? О щасливцю, і година твоя щаслива, намузикуєшся там досхочу, Спасенцій – могутній і добрий правитель, шанувальник муз – золотом тебе обсипле!» – «Що мені до того золота, – кажу. – Як там з оркестром?» – А він усміхається: «Щасливий, хто в ньому гра, за таке місце й життя не шкода!» – «А чого ж, – питаю, – ти не туди, а звідти чимчикуєш?!» – «Ет, – каже, – я