Одні - Андрій Гарасим

І він скинув свій мішок із взятими з дому харчами, може, як запоруку того, що вернеться до Лесевих ніг.

— Добре, я буду чекати, — погодився Лесь і присів на землю.

Йому якраз треба було подумати над дивною поведінкою Мар’яни. А вона дійсно була дивною — кинути його у найвідповідальнішу хвилину і втекти. Звичайно, це можна було пояснити звичайною жіночою лякливістю. Але… На його очах вона знесла голови щонайменше двом чоловікам, показала вражаючу сміливість, не кажучи вже про явно помітну непогану підготовку до екстремальних ситуацій. І це ставило перед Лесем ще одне запитання, на яке він покищо не мав відповіді — звідки такі явно шпигунські таланти у простої лаборантки? Так, йому справді треба буде серйозно переговорити з Мар’яною, коли він її знайде.

— Гей, Лесю! — почувся з-за його спини Михасів голос. — Я дізнався, куди вона подалася!

— Пішли за нею, — коротко мовив Лесь, підводячись з землі і беручи клунки з харчами.

Вони швидко крокували стежкою, що вела до річки. Михась запевняв, що за півгодини вони знайдуть Мар’яну. Взагалі він виявився напрочуд потрібним та метикуватим супутником. Тільки одне у ньому трохи дратувало Леся — як той дивився на його руки. Нарешті він не витерпів його косих поглядів і, зупинившись, прямо його запитав, чи він хоче його про щось спитати. Трохи пом’явшись, той таки спитав, чи справді на Лесевих руках немає татуювання, чи це якесь хитре штукарство.

— Так, я дійсно маю чисті від татуювання руки, — відповів ствердно Лесь. — Можеш їх для більшої впевненості помацати.

Знову пом’явшись, Михась, наче якесь чудо, обдивився їх зі всіх сторін.

— Коли у нас буде вільний час, я розповім тобі, чому я маю чисті руки, — сказав Лесь.

Наче вибачаючись за свою недавню недовіру, Михась досить велемовно пояснив, що взагалі вперше в житті бачить чисті долоні, йому навіть і на думку не спадало, що десь може бути здорова, повноцінна людина, яка може мати руки вільні від татуювання емблеми певного клану. Тільки в легендах розповідалося, що десь за рікою в лісах живуть дикі люди, яких прозивають «кинутими», які дійсно не мають татуювань. Отож вперше в житті він бачить таке чудо. Тому він надіється, що Лесь зрозуміє його недовіру. Лесь ствердно похитав головою — здається, він починав розуміти цих людей і те, чому йому відводилося місце президента. Але нічого пояснювати Михасю зараз не став — у них було обмаль часу, аби знайти Мар’яну, а вони і так забагато говорили. Треба було йти далі по Мар’яниному сліду.

За півгодини вони побачили річку, а трохи згодом — на широкій піщаній косі — жіночу постать. Лесь аж шарпнувся — у ній він безпомилково пізнав Мар’яну. Коли підійшли ближче, Лесь побачив, що Мар’яна плакала. І Лесь про все забув, все простив. Він пішов до неї так, наче не бачив її тисячу років, наче вічність пробивався до неї — і ось нарешті зустрів. Коли він сказав за її спиною: «Мар’яно…», її підкинуло, наче в неї влучила та розривна куля, якими вона розчищала їм дорогу. Потім вона обернулася — і в її очах Лесь побачив свої очі, бо її очі виражали те саме, що і його — тисячу років вона чекала на нього, вже не думала колись побачити його живим, і от ще й зараз не вірить у це, видається він їй якимось дивним фантомом, чудом.

— Лесю… — промовила стиха і кинулась до нього, в його обійми, та раптом стала мов вкопана. Леся буквально відштовхнув металевий блиск, що раптово з’явився в її очах.

— Чому ти прийшов?

— Я ж тебе шукав.

— Хіба ти не зрозумів?!

— Зрозумів, що?

— Те, що я не лаборантка, те, що я не рятувала тебе, а повинна була просто забрати з табору, те, що з хвилини на хвилину за мною прилетять.

— Хто прилетить?

— Вертоліт мого клану, клану, який не хотів, аби ти став президентом.

Наче на підтвердження її слів, здаля почувся шум вертольотних гвинтів. У Леся опустилися руки — удар був нижче пояса.

— А як вони взнали, що ти тут?

«Боже, не те, зовсім не про те, — подумалось йому, — я спитався у неї».

Мар’яна мовчки підняла з землі свою сумочку і витягнула звідти невеликий передавач.

— Більше запитань немає? — спитала вона якось аж занадто холодно.

«Спитай, спитай її», — билось у Лесевій голові. Але він продовжував просто стояти. На обрії вже ясно можна було побачити вертоліт, що летів у їхню сторону.

— Ну, йди, чому ж ти стоїш? — чомусь стиха спитала Мар’яна.

— Чому ти застрелила льотчика, що хотів мене вбити — так вам було б найлегше?

— Лесю, тікай, зараз я вже їх не зможу зупинити, — замість відповіді мовила Мар’яна, і Лесь почув у її голосі нотки благання.

А й справді треба було тікати — вертоліт вже зависав над ними. Лесь глянув Мар’яні у вічі — і не побачив у них металевого блиску. Він побачив там те, що, мабуть, зараз випромінювали і його очі — радість зустрічі, сум розставання і ще дещо. Мар’яна відвернулася від нього і побігла в іншу сторону коси, вимахуючи руками — хотіла відволікти увагу тих, хто був у машині, від Лесевої постаті. Лесь почав відходити до лісу, та раптом якась сила примусила його ще раз повернутися