💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера

Одні - Андрій Гарасим

Читаємо онлайн Одні - Андрій Гарасим
на нього свою заіржавілу гвинтівку. Все відбувалося якось занадто повільно, а, може, навпаки, — занадто швидко. Тікати не було куди — навколо стояли люди, та й куди тікати, якщо пропала Мар’яна? У Лесевій голові все крутилася думка — де ж Мар’яна? Де Мар’яна?! Дядько натиснув на курок. Рушниця клацнула, та не вистрілила — дала осічку. Лесь похитнувся. Дядько зло затрусив рушницею. На поміст просто з якимось гемонським шипінням «Ще один чаклун!» почали наповзати люди.

— Чекайте, я його зараз стрелю! — «заспокоїв» їх дядько і вдруге націлив на Леся рушницю.

«Якщо вона навіть і дасть осічку, я все одно вже цього не витримаю», — подумалось Лесеві і, майже підсвідомо захищаючись від цієї рушниці, від цих людей, що прагнули його смерті, він виставив вперед руки, чекаючи пострілу чи осічки, чекаючи своєї смерті. Але пострілу все не було. Замість того десь там у глибині юрби зароджувалися, наче видих, наче заклинання, слова:

— Чисті руки, чисті руки…

Лесь поволі опустив руки — люди дивилися на нього, а точніше на його руки так, якби на його місці враз постав якийсь привид. Звичайно, Лесь здогадувався, що відсутність на його руках татуювання емблеми належності до певного клану могла б викликати у його теперішніх сучасників певне здивування, але щоб аж таке… Ні, цього він навіть не міг уявити! «Ну, що ж, — подумав Лесь, — цим треба скористатися». Лесь випрямився, надав своєму вигляду якоїсь солідності і голосно, з почуттям повної впевненості у всьому сказаному, почав говорити:

— Так, мої руки чисті, і я прийшов сюди, аби своїми чистими руками звільнити цього хлопця, — він показав на прив’язаного до стовпа.

— Але ж він чаклун! — подав голос черевань, що знову виліз на поміст. — Через таких, як він, пішов добробут з наших хат. Та й ще треба розібратися, шо ти сам такоє! Чому це у тебя чисті руки?

Вираз його обличчя з розгубленого знову став погрозливим. Обличчя багатьох інших набули замисленого вигляду. А Лесем раптом опанувала затятість — так його роздрочив цей кровожерливий черевань! Особливо тим, що єдиний поміж усіх цих злиденних людей мав черево, і саме він найбільше кричав про злидні.

— Та не слухайте ви цього товстуна! — закричав Лесь. — Якби поменше слухали таких от язиків, то, може, і достатку у ваших хатах було б трошки більше! Це вам каже людина, що має чисті руки! Ви хочете спалити цього чоловіка, бо він зібрав більше, ніж ви, картоплі. А чому ж ви не бачите, що в цього, — він тикнув пальцем у сторону череваня, — більше за вас всіх пузо?

— Люди! — перебив його черевань. — Та він же теж чаклун! Тому і на руках у нього немає ніякого знака! Бийте його!!! (Сам боявся до Леся і підступитися).

Лесь помітив — дядько з розбитим обличчям знову почав піднімати свого поржавілого карабіна.

— Чекайте!!! — розлігся над юрмиськом дужий голос.

Всі завмерли. Наперед виступив літній сивий чоловік. Лесь одразу зрозумів — його тут поважають, до його голосу прислухаються.

— Послухай, юначе, — мовив до Леся цей чоловік. — Ми не знаємо, хто ти такий і чому ти тут з’явився. Ми знаємо лише одне напевно — у тебе чисті руки, а це знак. Він має щось значити — я все ж таки думаю, що зміни на краще, тому що змін на гірше у нас і до тебе вистачало. Ми відпустимо тебе. Так?! — він повернувся до юрби, та схвально загуділа. — І ти підеш звідси — ми дамо тобі на дорогу трохи харчів.

— Без нього я не піду, — мовив Лесь, вказуючи на прив’язаного до стовпа.

Чоловік на хвилину задумався, а потім махнув рукою:

— Забирай, може воно й на краще.

І знову, обернувшись до громади, голосно запитав:

— Прибулець хоче забрати з собою чаклуна Михася. Віддамо його?!

Подобріла юрба схвально загуділа.

Коли вони вже виходили з села, Лесь обернувся. Люди стояли і дивилися їм услід. Чому? Хотіли подивитись, куди вони підуть, що будуть робити? А може, відповідь крилася в останніх словах, які сказав йому на прощання той сивий чоловік: «Твій прихід означає одне: так, як було — більше не буде», і в тих вогниках надії, які загорілися у його очах при цьому. «Так, як було — більше не буде…» Може, якраз про це думали ті, що дивилися їм услід.

— Тебе, як я здогадуюся, звати Михасем? — звернувся Лесь до врятованого ним хлопця.

— Точно. А тібя? — в свою чергу запитав той.

— Лесь. Мене звати Лесем.

Так і познайомилися. Михасю на вигляд було стільки ж років, скільки і Лесеві, був і однакового з ним росту, але був більш цибатіший, до того ж, на відміну від чорнявого Леся, мав чуба кольору соломи. Був одягнутий, як і всі селяни, у якісь сірі штани та сорочку.

— Слухай, Михасю, я тобі допоміг, тепер і ти мені допоможи.

— Лади. А шо нада?

— Поки я тебе звільняв, примудрився загубити дівчину, щезла і все. Допожи мені її знайти — далеко відійти вона ще не змогла, а свої околиці, я думаю, ти знаєш.

— Ага, — хлопець усміхнувся якоюсь майже дитинною усмішкою. — Тут ти звернувся якраз до того, кого треба. Краще за мене ніхто околиць не знає, і по сліду мало хто зможе йти так, як я. Це в мене навіть Ще краще виходить, чим вирощувати картоплю. — І, трохи подумавши, додав: — Ти от що — сядь і почекай. А

Відгуки про книгу Одні - Андрій Гарасим (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: