Одні - Андрій Гарасим

— Ти вмієш керувати літаком?

Вона лише заперечно захитала головою.

— От…!!! — вилаявся Лесь.

Літак знову кидонуло, він знову впав, але зміг якось доповзти до ілюмінатора. Слава Богу, вони летіли не так високо над землею, і не так швидко. Десь мали бути парашути. Витираючи кров з обличчя, рачкуючи, він таки знайшов два парашути. Ну що ж, настав час пригадати, як він колись зробив пару стрибків з парашутами, якщо, звичайно, їх конструкція за ці роки не змінилася. Спочатку він дав парашут Мар’яні, потім уже взяв собі.

— Смикнеш за кільце. Зрозуміла — за кільце!

— Зроблю, Лесю. Сам не забудь.

— Ну, давай на дорогу.

Вони поцілувалися, може востаннє, скоріше за все, що в останнє… Лесь розчинив двері літака, і кабіну заполонив дикий вітер:

— Ну, пішли!

Вони стрибнули, і повітряні потоки одразу рознесли їх, закрутили в небесному безмежжі…

Ще в літаку йому здавалося, що сонце вже давно запанувало на землі, але тут все виглядало інакше. На цій землі тільки починало світати. Ранкова зоря, вранішня прохолода та білий туман… Останній, здавалось, навічно опустився на землю, назавжди накрив її своїм білим саваном. І вже ніколи не зможе вибратися з нього заблукала людина, не побачить ясного неба, стежки під ногами. Довіку блукатиме в ньому і не знатиме, куди піти, де шукати те, що втратила.

Лесь вибрався на якийсь пагорб, довго дивився, кричав, але не почув, не побачив нічого. Що ж, він буде її шукати доти, доки не знайде. Доки не знайде! Він вирішив твердо і однозначно. І може саме тому десь там нагорі вирішили, що він вже пройшов належне випробування. Спускаючись з пагорба, готуючись до виснажливих пошуків, він раптом відчув, що ступає не по траві. Подивився собі під ноги і побачив, що стоїть на парашутній матерії. А за мить він уже знайшов непритомну, але живу Мар’яну. Спочатку поцілував її, а потім обережно став приводити до тями. Першими словами Ма’яни, яка ще не зовсім очуняла, були: «Лесю, ти живий?»

Місце, де вони приземлилися, явно не було Африкою. Скоріш, це був якийсь куточок колись густозаселеної, а тепер, судячи з усього, майже безлюдної Європи. Прекрасний куточок! Тепер Лесь бачив, наскільки було високої про себе думки людство — будувало різні палаци, замки, ще чортзна-що, і думало, що без нього в тому світі значно поменшає краси. Дарма так думало. Природа — це Лесь помітив ще в Африці, — перепочивши від людської діяльності, розквітала досі небаченими фарбами, красотами. І що з того, що тими красотами милувалися вже не люди, а ластівка в небі, мурашка на стеблі конюшини — для матінки-природи всі її створіння були рівними, всі мали право на свою частку краси.

Лесь все чомусь думав, що вони знаходяться десь на території колишньої Франції. Може, так воно і було. Через декілька годин їм вдалося натрапити на розбиту колію, що вела невідомо куди. Вони викинули на пальцях, і пішли, обійнявшись, в ту сторону, яка випала. Погода була приємною, місцина радувала око. І основне, що їм вдалося хоч на перший час розв’язати проблему з харчуванням. Лесь назбирав яблук-дичок, а Мар’яна з одного пострілу підбила куріпку, яку Лесь досить вміло одразу й приготував на вогнищі.

Вони сиділи коло вже згасаючого багаття, коли нарешті Лесь спитав Мар’яну про те, що його давно цікавило, а саме, де Мар’яна так прекрасно навчилася стріляти. У відповідь Мар’яна лише якось неохоче хитнула головою:

— Довго й нудно розказувати.

І Лесь з нею згодився, життя його вчило, що треба дорожити кожною хвилиною, тому що кожна хвилина може стати останньою. Тому Лесь цього дня більше нічого не питав у Мар’яни — для чого це, коли краще її просто поцілувати, власне, для цього й існує така чудова штука, як життя, і, мабуть, саме тому Бог створив Мар’янині губи такими пухкими, і вже, звісно, саме для цього співає у небі жайворонок…

Свою першу ніч у цьому краї вони провели серед чистого поля. І хоч поряд не було океану, золотавого піску, це була їхня найкраща ніч разом. А вже вранці наступного дня вони помітили вдалині село.

— Да, тут безумовно живуть люди з аграрного клану, — мовила Мар’яна, дивлячись здаля на село.

— Ну, то пішли! — кинув Лесь, якому нетерпілося побачити ще якихось, крім містечкових, теперішніх своїх сучасників.

— Так, але не забувай тримати руки в кишенях, і якщо хтось буде питати — ти з наукового клану.

— Та що ви носитесь з тими кланами, як дурний з писаною торбою!

— Ти — з наукового клану, — спокійно повторила Мар’яна.

І вони рушили. Навколо села простилалася поросла бур’яном рівнина, і лише коли вони підійшли зовсім близько, то помітили, що на ній навіть пробували вирощувати якусь — з-за бур’яну не було видно — злакову культуру. Пробували… Незважаючи на те, що скоро мав бути обід, на полі не було жодної живої душі. Саме село здаля видавалось сірим, нужденним, але одного погляду, кинутого на нього, було достатньо, аби майже безпомилково визнати його українським. Щось було таке у цій вибоїстій грунтовці, що проходила поміж хоча й сірих, але в дійсності повинних бути білими, хат, у рідких садках, що тулилися до них, навіть у худих свинях, що брьохалися у