ГЧ - Юрій Олександрович Долгушин

Ясного пекучого полудня на одній з вулиць уральського містечка Красноуфімська з’явилась група важко навантажених туристів. Вони тільки що вийшли з воріт готелю — дерев’яного одноповерхового будиночка — і, незважаючи на чималий вантаж і спеку, швидко крокували вузьким дощаним тротуаром, видно поспішаючи перетягти свій вантаж кудись недалеко.

Через кілька хвилин вони дійшли до кінця вулиці, яка обривалась крутим спуском. Унизу звивалася прозора стрічка річки Уфи. Протилежний низький берег відкривав широку панораму лук і синіючих вдалині лісистих відрогів Уральського хребта.

Проте величний ландшафт не привернув уваги прибулих. Тільки-но склавши на землю тюки, чемодани та ящики, вони спрямували погляди вниз: там до берега був причалений човен.

Обличчя туристів сяяли радістю. Усе, що було зроблено досі, — закупки провіанту і потрібних речей, переїзд залізницею з Москви до Красноуфімська та три дні життя в цьому мальовничому містечку, поки Федір з Миколою розшукували придатний човен, — усе це було лише підготовкою до мандрівки, яка тепер тільки починалась. Ще кілька хвилин, і вони стануть володарями неоціненних скарбів: чистого повітря, прозорої води, волі, сонця, дикої природи.

Стрімкою стежкою туристи обережно знесли речі до берега і поклали їх у човен, потім не гаючись зайняли місця за вказівками Федора, давно уже визнаного капітаном команди. Сам він став на корму за стернове весло. Ганна і Віклінг сіли гребти.

— Віддати кінці! — весело скомандував Федір.

По-морському, недбало розтягуючи слова, Микола відповів:

— Єсть віддати кінці! — і, відіпхнувши човен, скочив у нього.

Мандрівка почалася. Кілька змахів веслами, і, вийшовши на середину річки, туристи повернули вниз за течією.

Погода стояла чудова. Сонце нещадно пекло з безхмарного неба, але на воді було не жарко. Річка вабила прохолодою. У будь-яку хвилину можна було скинути з себе набридлу і вже просто непотрібну міську одежу, кинутись у воду й пливти за течією нарівні з човном, поки не надокучить…

Як і належить справжньому досвідченому капітанові, Федір зовні був спокійний. Але раз у раз він самозадоволено позирав на друзів, як автор на глядачів, підкорених його чудовим твором.

Незабаром місто зникло з очей. Правий берег трохи понижчав. Вдалині біля підніжжя невисокого пасма пагорбів ще деякий час миготіли телеграфні стовпи вздовж залізниці, проповз довгий товарний поїзд, і його різкий свисток був останнім відгомоном міського життя…

Туристи відпочивали після біганини по місту та перенесення важких речей. Вражені тишею і спокоєм, що раптово настали, вони мовчки стежили за мальовничими берегами. Гребці спрямували човен на саму середину досить швидкої течії. Проте капітан не дав команді довго байдикувати.

— Ну, досить відпочивати, друзі! — сказав він. — У нас ще багато справ сьогодні.

— Як, знову справи?

— Звичайно, і дуже важливі. Ми ще не скінчили підготовки. Адже нам доведеться не тільки грітись на сонечку, але й жити — готувати страву, спати, ховатися від негоди. До всього цього треба підготуватись. Не можна ж перед кожного їдою і кожною ночівлею розпаковувати тюки, діставати все потрібне, потім знову все це вкладати! Так не вистачить і двох місяців, щоб пройти весь маршрут.

— Що ж робити? Наказуйте, капітане!

— Альфред і Ганно, беріться за весла і гребіть як слід! Миколо, стеж за прибережною рослинністю і, як тільки побачиш зарості лозняка або сухе сіно де-небудь на лузі, сигналізуй. Наталю, дістаньте наш інструментальний ящик і розпакуйте його. Поки що все.

— Єсть, капітане!

Не минуло й години, як на лівому, низькому березі було помічено лозняк. Туристи пристали в мілкій затоці, поскидали з себе все зайве, вийшли на берег і взялися до роботи. Дівчата заходилися готувати сніданок. Усі вже добре зголодніли. Альфред відав паливом і вогнищем. Федір з Миколою обладнували човен.

— Хіба ми ночуватимемо не на березі в палатці? — поцікавився Микола, бачачи, як Федір щось розміряє в човні, відповідно до свого зросту.

— Ні, Колю, човен буде нашим плавучим будинком, добре захищеним від роси й дощу. Недоцільно кожного дня ставити палатку, влаштовувати постелі. Це забирало б у нас щоденно години дві дорогоцінного часу, і було б незручно. А в човні… От побачиш, як ми влаштуємось.

Човен був великий — вісім метрів завдовжки і близько двох завширшки в середній частині. Носове та кормове сидіння відкидались і відкривали сховище для речей. Майстер, в якого придбали човен, зробив його за вказівками Федора. Через отвір у середній балці можна було вставити щоглу в міцне гніздо на дні і при попутному вітрі йти з парусом.

Вздовж боргів Федір прибив кілька залізних скоб, заготовлених ще в Москві. Потім вставив у них довгі лозини, — над човном з борту на борт простяглися досить високі дуги, утворивши кістяк для покриття.

— Ну от. Тепер, лишається пристосувати покрівлю — і плавучий будинок буде готовий, — радів Федір, розгортаючи палатковий тюк.

Два великих полотнища, натягнуті на дуги і прикріплені кільцями до гвіздків, вбитих на краях бортів, наглухо закрили човен і зробили його схожим на дирижабль, що сів на воду. Микола опинився всередині.

— Чудово, Федю! — кричав він звідти. Тут просто кают-компанія!

— А як же виходити? — спитала Ганна з берега.

Микола просунув руку в щілину між двома полотнищами, зняв одне кільце з гвіздка і, відкинувши кінець парусини, вийшов просто у воду через трикутні «двері».

— Просимо оглянути квартиру, — сказав він, підтягаючи човен до берега.

Дівчата влізли всередину і висловили своє захоплення — там було просторо, затишно і ясно: тонка парусинова «покрівля» пропускала досить світла, на середніх балках