Хто ти? - Олександр Павлович Бердник

Всюди чується слово кохане, гей, гей! Мов луна. Тихо котиться пісня над світом. Далина Запалила веселку жаданим привітом, гей, гей, гей! Хто ж то є? То казкові безсмертнії очі — Материнські, дівочі, побратимські, пророчі! То дитинство крилате моє, гей, гей, гей! На планетах далеких, В чужинецькім холоднім краю, Прокричать тобі в душу невмирущі лелеки Про коханії очі… про Вітчизну твою, гей, гей, гей! Про єдинії очі — Небувалі, пророчі… Про безсмертну Вітчизну твою, гей, гей, гей…

Євген замовк. Довго ще тривала тиша. Гості вражено переглядалися. Клава витирала очі фартухом. Василь кумедно підняв руки вгору, зітхнув:

— Здаюся! Ти мене побив. Але…

— Що? — всміхнувся Євген.

— Все це ще в традиціях архаїчної думи. Відчувається вплив давньої пісні, мелосу. Спробуй щось сучасне, актуальне. І щоб лягло воно на душу мені, технареві. Тоді я вже повністю капітулюю. Згода?

— Що ж, слухай, — схилився до бандури Євген. І, ніби обвал упав на струни, вони зарокотали грізно й ураганно, вводячи слухачів у ритми сучасного, тривожного світу.

І день, і ніч Зникають пріч, І не змика Планета віч, Гуде орґан, Лунає річ, В огні війни Вирує січ… В імлу, в туман ведуть сліди, На землю падають плоди… Хоч тисячі віків іди, Не знайдеш чистої води… Де ти, Земле, опинилась, де ти, Квітами засіяна плането?

Раптовий речитатив, яким Євген простогнав болісне запитання до світу, був настільки несподіваним, що присутні відчули холодок за спиною. А потім повтор, ще більш грізний, застережливий:

Триває бій На полі мрій, Кипить у злі Жорстокий змій, Кує війну В імлі густій, Щоб кинуть світ У огневій! Нащо ж були тяжкі віки, Нащо ми сіяли квітки, Чому не сядуть ластівки В долоню нашої руки? Стрепенися радісно у леті, Квітами засіяна плането!

І ніби з’єднане співзвуччя багатьох творчих, владних воль, урочисте, мажорне ствердження, наказ, вимога:

Лети, лети В ясні світи. Будуй у мир Міцні мости, Тобі довіку В даль іти До сонця світлої мети!..

— Скажи, Євгене, тільки не бреши, — благально запитав Василь, коли завершилась мелодія, — ти цю штуковину зімпровізував ось тепер?

— А що ж тут такого, — знизав плечима Євген. — Смислова та музикальна основа вирує в мені завжди. Це ніби, як тобі сказати, медіаторне торкання до світової чутливості. Я ніби чую в просторі те, про що запитую, і відтворюю свій вібраційний стан, своє співзвуччя.

— Ти мене побив, — відверто визнав Василь. — Комп’ютер, навіть найскладніший, не схвилює так.

— Дарма його хвалиш, — ліниво озвався Роман. — Задере носа. Ми теж любимо мистецтво, але не треба творити апології.

— Ти любиш його так, як одбивну, — жовчно кинув у відповідь Євген, вішаючи бандуру на стіну.

— Е, синку, — гукнула Поліна Михайлівна від дверей, — ти чого розійшовся? Так гарно співав, а тепер сваритеся.

— Про суть світу завелися, — весело пояснив Василько. — Взагалі ж, Євгене, віддаю належне: твоя фантасмагорична концепція світу, хоч і не наукова, але вельми цікава. Їй-право! Ну, ну, не нахмурюйся. Ти б фантастичне оповідання написав та виклав усе це, може, когось розворушить, га?

— А я вже написав…

— Ну! Так прочитай. Залюбки послухаємо.

— Позбав нас, — плаксиво затулився долонями Роман, — Позбав від літературних опусів.

— Хай читає, — зацікавились дівчата. — Хочемо послухати.

— Після вечері, — помирила суперників мати, — Підете до вітальні, там читайте донесхочу. А тут прошу віддати належне столу.