Час тирана. Прозріння 2084 року (2014) - Юрій Миколайович Щербак

Нарешті ієрархи обійнялися і тричі — всупереч ватиканському протоколу — міцно розцілувалися. Підійшли до невеличкого столика, вкритого вишиваними рушниками, й підписали Акт Возз’єднання. Хор гримнув могутню величальну Бортнянського «Многая літа». Урочиста процесія представників християнських церков зі ста сімнадцяти країн світу на чолі з Папою Римським Климентом і Патріархом України-Руси Ізидором почала повільно рухатися до Софійського собору, де мав відбутися спільний молебень.

Палій бачив усе: як «ящірка» вихопилася на Софійський майдан, як, вбиваючи поліцейських з очеплення та випадкових перехожих, вона стрибнула на дзвіницю. В нього серце стислося від жаху, коли уявив, що може накоїти така броньова машина, якщо відкриє ракетний вогонь чи вивергне з себе на двісті метрів потік полум’я, який перетворить довкілля в попіл.

Згадав, як вінчався з Леді в Софійському соборі в 2079 році, одразу після перемоги над Північним Союзом: на прохання Гайдука вінчав їх Ізидор, тоді ще митрополит, і Палій, далекий від віри в Бога (вірив лише в силу ударів кулака і пострілів у обличчя ворогів), відчув під час того молебня містичний страх перед Чимось, чого не міг побачити чи осягнути розумом, звиклим до мови оперативних зведень. Йому здалося, що в мороці Собору причаїлася якась істота, яка уважно спостерігає за ним і Леді, вивчає цю парочку, що випадково заблукала в священні володіння древньої віри, принесла сюди своє пихате бажання бути вищими за інших, стати допущеними до таїнства, недоступного для більшості людей. Гайдук і Оля були свідками на їхньому вінчанні. Ніколи після того нога Палія чи Леді не ступала під склепіння Софійського собору.

Але насправді Палія лякала не вогнева потужність «ящірки», не її здатність знести з лиця землі дзвіницю чи Собор, а незрозуміла порожнява на Софійському майдані, відсутність будь-яких ознак початку свята.

Він зрозумів, що трапилося щось непоправне: Стригун вийшов з-під контролю, а разом із полковником — і вся ситуація. Через кілька хвилин після цієї останньої розмови зі Стригуном зв’язок перервався; всі спроби офіцера зв’язку вийти на таємні, закодовані електронні адреси учасників ФНО та агентури Крейди-Омара були марні.

І раптом у тишу командного пункту, з висоти якого відкривався Київ, схожий на свою супутникову карту, увірвався посвист вітру, від чого полетіли зі столу таємні папери й серветки, що прикривали тарілки з бутербродами, принесеними на сніданок. Впала і розбилася чашка з кавою, залишивши чорну пляму на дзеркальній поверхні підлоги.

У скляній стіні, що виходила на північ, утворився круглий отвір розміром із футбольний м’яч. Палій побачив, що офіцери повернули голови до нього (залишилося з ним усього п’ятеро найбільш відданих співробітників штабу), й навіть п’яна Леді, що лежала на білій шкіряний поверхні дивану — наче червона ганчірка — повернула до нього голову. І тоді з жахом Палій побачив у півметрі від себе сталеву кулю дрона-кілера типу «Яструб» (Hawk-XS-17/84) — найновішого американського вбивцю, вкраденого військовою розвідкою України-Руси з військового полігону «Грінфілд» у Великій Британії.

«Чого ви стоїте як вкопані й нічого не робите, не рятуєте мене?» — хотів крикнути Палій до своїх офіцерів, але не зміг, занімів, бо дрон паралізував його потужним електронним імпульсом. За мить він відчув, як вогняна куля вибухає в його голові — це імпульсний удар розірвав його мозок — і генерал армії, Герой України, міністр оборони Ігор Палій занурився у вічну темряву.

Не склалися в нього відносини з дронами.

А далеко внизу, над Дніпром, біля соборів починалося свято Возз’єднання.

Через місяць після свята Возз’єднання, коли кияни вже забули про нього (бо крім великих невигод і обмежень у пересуванні й незрозумілої трагедії на Софійському майдані свято це не принесло їм нічого позитивного — ні падіння цін на харчові продукти, ні підвищення зарплат і пенсій, ні зменшення літньої рекордної спеки, ні звільнення від інших повсякденних турбот, хвороб, смертей, нещасних випадків й відчуття монотонної тяжкості життя), а саме 20 липня 2084 року, в четвер, перед Оксаною Хмелько різко зупинився чорний мінівен із синіми і червоними блимаючими вогнями на даху й гербом воєнної розвідки — червоним щитом і схрещеними мечами — на дверцятах. Оксана якраз вийшла з дитячого садка на Терещенківській і йшла в бік бульвару Шевченка, де під бетонними опорами хайвею «Святошино-Печерськ» залишила свою автівку. Вона тримала за руку Лесю, котра, як завжди, чогось вимагала.

Здригнувшись від несподіванки, Оксана різко зупинилася на хіднику, й навіть Леся замовкла.

З мінівена вискочив усміхнений молодий офіцер із кучерявою рудою чуприною й наївним поглядом зеленкуватих очей.

— Пані Оксана Хмелько?

— Так, — напружено відповіла Оксана.

По місту ширилися чутки про арешти осіб, причетних до спроби військового перевороту в день Возз’єднання.

— Хочу передати вам запрошення генерала Гайдука на вечерю і вашу розмову з ним, яка відбудеться завтра о 7-й годині вечора.

Він подав їй конверт із гербом України-Руси.

— Що за дурня! — ображено спалахнула Оксана. — Ваш генерал запрошує мене на мою власну програму?

— Не ваш, а наш. Керівник держави, — повчально сказав кучерявий. — І запрошує вас до своєї резиденції, а не до телестудії. Якщо не хочете — скажіть одразу. Він людина зайнята і знайде — де, як і з ким провести вечір.

Офіцер зробив спробу повернутися до мінівена.

— Стривайте.

Вона давно чекала цієї хвилини, підготувавши довгий список запитань і вивчивши його напам’ять, — і ось тепер, коли була за крок до здійснення свого проекту, який приносив їй міжнародну славу — бо нікому ще не вдалося взяти розлоге інтерв’ю в тирана, який, ставши переможцем, ще більше замкнувся в собі, не підпускав до