Чужинець на чужій землі - Роберт Хайнлайн
— Звичайно, ні. (— Майкле, ти це ґрокаєш?)
(— Майже з усією повнотою, Джилл. Зачекай)
— Бачиш, дорогенька? Я знаю, що малося на увазі; я знала, що любов у воді. Ви шукачі, дуже близькі до світла. Проте оскільки ви двоє, з любові, що є у вас, «розділили воду і стали ближчими», як сказав Майкл, то я можу сказати вам те, чого зазвичай не змогла б сказати шукачеві...
Преподобний Фостер — самопроголошений чи проголошений безпосередньо Богом, залежно від влади міста, — мав інтуїтивну здатність відчувати настрої його культури та його часів, щонайменше таку ж сильну, яку має вмілий циркач, що складає враження про дурня. Країна та культура, знана в світі як «Америка», страждала від роздвоєння особистості впродовж усієї своєї історії. Її очевидні закони були майже завжди пуританськими для людей, чия прихована поведінка схилялася до раблезіанської; її головні релігії всі були аполлонічними, але певною мірою всі її релігійні відродження були істеричними, майже діонісійськими. У двадцятому столітті терранської християнської ери більше ніде на Землі так рішуче не стримували секс, як в Америці, — і ніде більше не було такого глибокого інтересу до нього.
Преподобний Фостер, як і кожен значний релігійний лідер планети, мав дві основні риси: він був надзвичайно магнетичною особистістю («гіпнотизер» — це слово широко використовували його наклепники, нарівні з іншими, не такими м'якими) та був надзвичайно сексуальним, у чому і близько не нагадував людських норм. Знакові релігійні лідери на Землі завжди були холостяками — чи навпаки. (Значні лідери, новатори — не обов'язково головні керівники та посередники.) Фостер не був холостяком.
У нього не було дружин чи верховних жриць — вирішальним чинником для перетворення та переродження за Новим Одкровенням був ритуал, який Валентин Майкл Сміт недавно ґрокнув як найприйнятніший спосіб для зближення.
Тут, звичайно ж, немає нічого нового: історичні терранські секти, культи та провідні релігії, надто численні для того, щоб їх перераховувати, використовували, по суті, таку ж техніку, проте в Америці до епохи Фостера це відбувалось не у в таких масштабах. Фостера не раз депортували з міста до того, як він «удосконалив» метод та організацію, що дозволяли йому поширювати свій козлиний культ. Обмірковуючи його структуру, він так само багато взяв від масонства, католицизму, комуністичної партії та Медісон-авеню[61], як і від кількох давніх священних книг, — і написав на їх основі своє Нове Одкровення... В якому загорнув це все у цукрову оболонку повернення до примітивного християнства — щоб задовольнити своїх покупців. Він заснував відкриту церкву, яку міг відвідувати будь-хто і де людина могла залишатися «шукачем», роками користуючись численними перевагами церкви. Далі була середня церква, яка для всього навколишнього світу була «Церквою Нового Одкровення»: тут щасливі «врятовані», котрі сплатили свою десятину, насолоджувалися всіма економічними вигодами церковного бізнесу, що постійно розвивався, і могли довічно святкувати на вечірках своє Відродження — і Щастя, Щастя, Щастя!! Їхні гріхи простили — та й відтоді вони дійсно дуже мало грішили, підтримуючи свою церкву, чесно співпрацюючи зі своїми товаришами-фостерітами, засуджували грішників, тож залишалися Щасливими. Нове Одкровення не надто заохочувало подружні зради, а обговорення сексуальної поведінки були тут радше таємними.
Врятовані в середній церкві отримали звання «ударної групи», необхідної у тих випадках, коли були потрібні прямі дії. Фостер перейняв цей трюк у вобліз[62] з початку XX століття; якщо суспільство намагалося придушити обнадійливий рух фостерітів, фостеріти з усіх усюд стягувалися у те містечко, аж доки там не вичерпувались місця у в'язницях і копи, щоб впоратися з ними, — після чого копи зазвичай залишалися зі зламаними ребрами та розгромленими в'язницями.
Якщо якомусь прокурору вистачало сміливості після всього висунути якесь обвинувачення, то було майже неможливо нічого довести. Фостер (після того як досконально вивчив Кодекс) дізнався, що, згідно з буквою закону, це було б справжнім гонінням. Тому національний Верховний Суд, а пізніше і Вищий Суд не розглянули жодної справи фостеріта як фостеріта.
Та, окрім зовнішньої церкви, була ще й внутрішня, яку ніколи так не називали, — основне ядро тих, хто повністю присвятив себе цій справі; хто став священнослужителем. Усі вони були проповідниками, хранителями ключів і записів, всі вони творили політику. Вони були «Відродженими» і перебували поза межами гріха; їм гарантовано відводилось місце в раю, і вони були обраними кандидатами для прямого допуску на Небеса.
Фостер обирав їх надзвичайно ретельно, і робив це особисто — аж доки роботи не стало надто багато. Він шукав чоловіків, якомога більше схожих на себе, та жінок, схожих на його жриць-дружин — динамічних; істинних вірян (оскільки він сам їх переконував), впертих і вільних (чи схильними до того, щоб бути впертими і вільними, адже сумніви й почуття провини тут відкидались) від заздрощів і ревнощів у їх найпростішому, найбільш людському значенні. Всі вони були — потенційні сатири та німфи, оскільки таємна внутрішня церква була насправді діонісійським культом, якого в Америці ніколи не було і для якого тут існував величезний потенційний ринок.
Але він був ще завбачливішим: якщо кандидати були одружені, то це мусили бути обоє представників подружжя. Неодружені кандидати повинні були бути сексуально привабливими, а також агресивними; тому він переконував своїх жерців в тому, що чоловіки завжди мають були рівними за кількістю або ж кількісно перевищувати жінок. Ніде не згадувалося, що Фостер раніше вивчав історію давніших культів Америки, проте він також знав (чи відчував), що більшість з них були зруйновані тому, що одержима хіть їхніх священиків призвела до чоловічих ревнощів і насилля. Фостер ніколи не припускався цієї помилки — навіть тоді, коли законно одружувався з котроюсь з них.
Не те щоб він керувався шаленим бажанням розширити внутрішню групу, — середня церква, відома загалу, пропонувала багато чого з того, що втамовувало слабкі потреби всіх нещасливих і тих, хто відчував провину. Якщо місцеве відродження давало більше двох пар, які підходили для «Небесного Шлюбу», Фостер був задоволений; якщо не з'являлося жодної, він дозволяв розвиватися іншим зернам, надсилаючи досвідчених жерців та жриць, щоб навчити їх.
Проте так всебічно, як це тільки було можливо, він завжди особисто перевіряв подружжя-кандидатів у компанії кількох відданих жриць. До того часу, як такі подружжя були вже «врятовані» до такої міри, що їх можна було зарахувати до середньої церкви, він трохи ризикував, однак ризик був незначний як з
