Хранителі - Дін Кунц

На мить, коли Джонсон відвернувся від таксофонів і пішов у бік Гаррісона, той подумав, що його помітили. Але Джонсон зупинився всього за кілька кроків від адвоката і почав оглядати ту частину парку, яка примикала до океану, а заодно і сам пляж. Він ні на мить не зупинив свій погляд на фініковій пальмі, за якою причаївся Гаррісон.

— Клятий божевільний стариган, — лайнувся Джонсон і побіг до машини.

Скоцюрбившись у тіні за пальмою, Гаррісон усміхнувся, бо знав, кого мав на увазі той чоловік з АНБ, і після цього холодний вітер з нічного океану раптом припинив його турбувати.

Адвокат міг тепер вибирати між «клятим божевільним стариганом» і «Джеймсом Бондом у старості». У будь-якому разі він ще чогось був вартий у цьому житті.

У підвалі комутаційного приміщення АТС агенти Рік Олбір і Денні Джонс наглядали за електронним обладанням АНБ, встановленим для прослуховування домашніх і службових телефонів Гаррісона Ділворта. На такій роботі можна було від нудьги померти, тому, щоб якось згайнувати час, вони грали у пінокл і в раммі[66]. Жодна із цих ігор їм не подобалася, але навіть сама думка про покер удвох їм була огидна.

Коли о восьмій чотирнадцять на номер Ділворта хтось зателефонував, то Олбір і Джонс відреагували жвавіше, аніж цього потребувала ситуація, бо вже дуже прагнули хоч якоїсь дії. Олбір впустив карти на підлогу, Джонс кинув свої на стіл, і вони водномить схопилися за дві пари навушників із таким завзяттям, наче зараз ішла Друга світова, а вони зібралися підслухати надсекретну розмову поміж Гітлером та Ґерінґом.

Спеціальний пристрій повинен був з’єднати і зафіксувати сигнал, якщо Ділворт не відповість після шостого гудка. Оскільки вони знали, що Ділворта нема вдома і слухавку ніхто не візьме, Олбір випередив програму і відкрив лінію після другого гудка.

На екрані з’явилися зелені літери: «НОМЕР ВИЗНАЧАЄТЬСЯ». У відкритій лінії якийсь чоловік сказав:

— Алло?

— Алло, — відповів Джонс у мікрофон своїх навушників.

На екрані з’явилися вхідний номер та місцева адреса. Система працювала, як і поліцейський комп’ютер, що приймав екстрені виклики, й одразу ж визначала абонента. Проте зараз на екрані над адресою замість імені висвітилася назва компанії: «КОРПОРАЦІЯ “ТЕЛЕФОУН СОЛІСІТЕЙШНС”».

У відповідь Денні Джонс почув:

— Сер, радий вам повідомити, що ви виграли світлину двадцять на двадцять п’ять і десять стікерів будь-якого…

— Хто це? — запитав Джонс.

Комп’ютер шукав адреси Санта-Барбари у банках даних, щоб зіставити їх із паспортними даними абонента.

Голос у слухавці продовжував:

— Сер, я телефоную від імені «Олін Міллз». Це фотостудія, де роблять першокласні …

— Зачекайте, — перебив Джонс.

Комп’ютер пробив особу абонента. Це був звичайнісінький торговий агент.

— Не потрібно! — різко відповів Джонс і від’єднався.

— Чорт забирай, — лайнувся Олбір.

— Зіграємо в пінокл? — запропонував Джонс.

На допомогу шістьом агентам, котрі вже перебували в порту, Лем викликав з тимчасового штабу ще чотирьох.

Він розставив п’ятьох агентів по периметру парку, на відстані приблизно ста метрів один від одного. Їхнім завданням було спостерігати за широкою алеєю, яка відокремлювала парк від ділового кварталу, де були мотелі, ресторани, йогурт-кафе, сувенірні магазини тощо. В усіх цих закладах, звичайно ж, були телефони, а у фойє деяких мотелів навіть стояли таксофони. Звідти адвокат завиграшки міг попередити Нору і Трейвіса Корнеллів. У цей вечірній суботній час деякі магазини вже зачинилися, але не всі. Ресторани ще працювали, тому не можна було допустити, щоб Ділворт перетнув вулицю.

Вітер з океану посилювався і ставав холоднішим, тому чоловіки засунули руки в кишені і стояли, спустивши голови і тремтячи від холоду.

Гілки пальми хиталися від раптових поривів вітру. Птахи в паніці злетіли з дерев, але за мить знову сіли.

Лем відправив ще одного агента у південно-західний куток парку, що межував із хвилерізом, розділяючи громадський пляж і затоку, та наказав йому пильнувати, щоб Ділворт, повернувшись, не заліз на хвилеріз, звідки можна непомітно переплисти затоку до таксофонів в іншому кінці міста.

Сьомий агент стояв у північно-західному кутку парку, де починався океан, і стежив, щоб Ділворт не потрапив на приватний пляж, а потім — до житлових кварталів, де він зможе у когось попросити дозволу скористатися телефоном, який не прослуховується.

Лем, Кліфф і Генк залишилися прочісувати парк і прилеглий пляж у пошуках юриста. Лем розумів, що в нього дуже мало людей, але в місті, окрім цих десяти агентів (й Олбіра з Джонсом, які сиділи на АТС), не було нікого. Він не бачив сенсу викликати підмогу із Лос-Анджелеса, бо поки ті приїдуть, Ділворта або вже зловлять, або він встигне зателефонувати Корнеллам.

На всюдиході з відкритим дахом був трубчатий каркас, на якому було встановлено два ківшеподібних сидіння, а позаду — багажник, у якому могли поміститися додаткові пасажири або значна кількість багажу.

Гаррісон лежав на животі в багажнику, прикрившись ковдрою. На ківшеподібних сидіннях розташувалися два підлітки, а ще двоє сиділи на Гаррісоні, розкинувшись, наче під ними була просто купа ковдр. Вони намагалися не тиснути на нього всією вагою, але