Сутінки - Стефані Маєр

Я запитувала себе: чому ніхто не зауважив, що він стояв далеко від пікапа, перш ніж раптово, неймовірним чином урятувати мені життя? Яка прикрість! Я зрозуміла: нікого, крім мене, не обходить, де перебуває і що робить Едвард Каллен, ніхто не спостерігає за ним, як я. Я жалюгідна.

Едварда не оточував натовп цікавих учнів, спраглих почути інформацію з перших уст. Народ і далі його уникав. Каллени і Гейли, як завжди, сиділи за окремим столом, нічого не їли і розмовляли лише між собою. Жоден із них, особливо Едвард, більше не дивився у мій бік.

Коли ми опинялися за однією партою на біології, він якнайдалі відсувався і цілковито не помічав моєї присутності. Лише інколи, коли його кулаки раптом до болю стискалися — напнута шкіра здавалася ще білішою, — у мене закрадався сумнів, чи така вже у нього коротка пам’ять.

Єдине пояснення, що спадало мені на думку, — він шкодує про те, що не дав мені загинути під колесами Тайлерового фургона.

Я страшенно хотіла з ним поговорити, що і спробувала зробити наступного після пригоди дня. Під час останньої розмови біля палати інтенсивної терапії ми обоє були занадто роздратованими. Я гнівалася на нього за те, що він не хоче розповісти мені правду, хоча я бездоганно виконала свою частину неписаної угоди. Але, так чи інак, він урятував мене від смерті, байдуже як. Тому наступного ранку вогонь гніву охолонув до благоговійної вдячності.

Коли я зайшла до лабораторії, Едвард сидів за партою, дивлячись просто перед собою. Я сіла на місце, очікуючи, що він повернеться до мене. Натомість він ніяк не відреагував на мою появу.

— Привіт, Едварде! — сказала я привітно, щоб продемонструвати, що збираюсь поводитися добре.

Він повернув голову на кілька міліметрів, уникаючи зустрічатися зі мною поглядом, легенько кивнув і знову зосередився на протилежному кінці класу.

Це була наша остання «розмова», хоча він і далі щодня сидів поруч, за тридцять сантиметрів від мене. Інколи, не в змозі втриматись, я спостерігала за ним здалеку — у кафетерії, наприклад, чи на стоянці. Я помічала, як золотаві очі день-у-день помітно темнішають. Але у класі я звертала на нього рівно стільки уваги, як він на мене. Я почувалася нещасною. Щоночі він прилітав у мої сни.

Незважаючи на мої безсовісні брехні у листах, Рене вдалося прочитати між рядків про мою депресію. Схвильована, вона телефонувала кілька разів. Я переконувала її, що це погода погано впливає на мій настрій.

Хоча б Майк принаймні отримував задоволення від явно прохолодних стосунків між мною і моїм напарником по лабораторних роботах. Я бачила, як Майк переймався, що сміливий Едвардів учинок скорить мене, і як йому полегшало на душі, коли він помітив, що все вийшло з точністю до навпаки. Він почувався впевненіше, сидячи на краєчку парти перед початком біології, теревенячи зі мною та геть-чисто ігноруючи Едварда, котрий, утім, теж не помічав нас.

Сніг щез, як і не було, після того небезпечного дня з ожеледицею. Майк був розчарований, що йому не вдалося організувати снігову битву, але й водночас задоволений, адже наближалася поїздка на узбережжя. Тим часом щодня падав дощ, і тижні минали один по одному.

Джесика повідомила мені ще про одну подію, що бовваніла попереду. Вона зателефонувала в перший вівторок березня, щоб запитати, чи я не проти, якщо вона запропонує Майкові бути її кавалером на весняному учнівському балу, що відбудеться за два тижні.

— Ти точно не проти… ти не збиралася його запрошувати? — перепитала вона, коли я сказала, що мені абсолютно байдуже.

— Ні, Джес, я туди не піду, — запевнила я її. Танці — щось далеко поза межами моїх скромних здібностей.

— Буде дуже весело… — її спробі переконати мене бракувало ентузіазму. Я підозрювала, що Джесиці більше до вподоби моя незрозуміла популярність, ніж, власне, я сама.

— Ви славно потанцюєте з Майком, — підбадьорила я її.

Наступного дня я з подивом помітила, що Джесика поводиться незвичайно тихо і стримано на тригонометрії та іспанській. Вона мовчки пройшла повз мене на перерві. Я побоялася запитати її, в чому річ. Якщо Майк відмовився, я — остання людина на світі, з якою вона захоче про це поговорити.

Побоювання зросли під час ланчу. Джесика всілася подалі від Майка і весело щебетала з Ериком. Майк також був навдивовижу небалакучим.

Майк відмовчувався і коли ми йшли до класу. Його збентежений вираз не обіцяв нічого хорошого. Він мовчав, доки я не сіла на місце, а він не вмостився на краю парти. Як завжди, у мене по спині бігали мурашки від того, що Едвард перебуває на відстані витягненої руки — і водночас так далеко, ніби він — лише плід моєї уяви.

— Знаєш, — сказав Майк, розглядаючи підлогу, — Джесика запросила мене на весняний бал.

— Чудово, — прокоментувала я радісним і задоволеним тоном. — Ви казково проведете час разом.

— Ну… — запнувся він, споглядаючи мою посмішку. Він явно очікував іншої відповіді. — Я сказав їй, що подумаю.

— Чому ти так з нею повівся? — у моєму голосі прозвучали несхвальні нотки, хоча насправді я відчула полегшення, що він не відмовив їй категорично.

Його обличчя почервоніло як буряк, він знову втупився в підлогу. Жалість похитнула мою рішучість.

— Я… я подумав… ну, може, ти хотіла мене запросити…

Я відповіла не відразу, невдоволено перечікуючи хвилю провини, що накотила на мене. Краєчком ока я зауважила, як голова Едварда інстинктивно сіпнулася вбік.

— Майку, я гадаю, тобі варто прийняти її запрошення, — сказала я.

— Ти вже когось запросила? Цікаво, чи Едвард помітив, як Майк зиркнув на нього.

— Ні, — запевнила я Майка. — Я взагалі не збираюся на бал.

— Чому? — присікався він.

Мені не хотілося розводитися на тему, наскільки травмонебезпечним заняттям є для мене танці, тому я швидко вигадала інше пояснення.

— В ту суботу я збираюся до Сієтла, — пояснила я. У будь-якому разі мені треба було вирватися з міста, а тут ідеальна нагода вбити двох зайців.

— А ти не можеш поїхати в інші вихідні?

— Вибач, але ні, — сказала я. — І не варто змушувати Джес чекати далі. Це неввічливо.

— Мабуть, ти маєш рацію, — промимрив Майк і пригнічено поповз до свого місця. Я заплющила очі й натиснула пальцями на скроні, щоб вичавити з голови відчуття провини і співчуття. Містер Банер почав заняття. Я