За межі мовчазної планети. Переландра - Клайв Стейплз Льюїс

Відтак Владар із Владаркою покликали Ренсома до себе; він перейшов до них через озерце — вода сягала лишень до колін — і хотів було знову впасти їм до ніг, та вони підвелися йому назустріч, поцілували в уста й обійняли, притиснувши до серця, — так вітаються з рівнею. По тому запропонували сісти на землі між ними, та, побачивши, що це справді неабияк його збентежило, дозволили розташуватися трішечки поодаль, нижче та лівіше. Звідтіля йому було добре видно і величні постаті богів, і весь здвиг найрізноманітніших звірів. Цього разу заговорила Владарка:

— Коли ти забрав геть Злого, а я прокинулася, розум у мене прояснився, і я не могла надивуватися, якими ж молодими були ми з тобою, Пістрявий, усі ці дні — адже причина, через яку Малелділ заборонив нам жити на Твердій Землі, така проста! Мені хотілося залишитися там тільки тому, що та земля — тверда. Так я сама вирішувала б, що робитиму завтра, відкинула б хвилю, яку посилає Малелділ, забрала б свої руки з Його рук, сказала б: «Нехай буде не по-Твоєму, а по-моєму», і сама вирішувала б, що має принести нам час… Це все одно, що запасатися плодами на завтра, коли можна знайти їх зранку і знову за них подякувати. Така любов не варта була б зватися любов’ю, а довіра — довірою. Хіба зуміли б ми опісля знову піднестися до справжньої любові й довіри?

— Я розумію, — мовив Репсом. — Правда, в моєму світі таку поведінку назвали б нерозсудливою. У нас так довго панувало зло… — і змовк, не маючи певності, що його зрозуміють, а ще трохи здивувався сам собі, бо ж раніше й не здогадувався, що знає, як буде давньосонячною мовою «зло», адже не чув цього слова ні на Марсі, ні на Венері.

— Тепер нам усе це відомо, — сказав Владар, помітивши Ренсомові вагання. — Малелділ розповів нам, що трапилося з твоїм світом, тож ми дізналися про зло — але не так, як хотів Злий. Ми зрозуміли зло набагато краще — той, хто не спить, збагне, що таке сон, натомість тому, хто спить, ніколи не збагнути яву. Доки ми були молоді, то не знали, що таке зло, але ті, хто його коїть, знають про нього ще менше — уві сні-бо людина забуває те, що знає про сон. Так і ви на Тулкандрі тепер знаєте про нього менше, ніж знали колись ваші Владар із Владаркою — до того, як самі його скоїли. Та Малелділ розвіяв морок і не дав йому знову нас поглинути. Сам Злий став Його знаряддям — і як же мало знав він про те, для чого насправді прилетів на Переландру!

— Вибач, Отче, можливо, тобі це видасться дурістю, — озвався Ренсом, — та я хотів би запитати ось про що. Мені зрозуміло, як про зло дізналася Владарка, але як усе це стало відомо тобі?

Замість відповіді Владар раптом розсміявся. Він був високий та могутній, і сміх його скидався на відлуння землетрусу. Сміявся він довго і гучно, аж урешті-решт розреготався й Ренсом — хоч і сам не знав, чому, — а за ним і Владарка. Птахи залопотіли крилами, звірі заметляли хвостами, саме світло наче засяяло яскравіше, серце в кожного забилися швидше й усіх охопила радість, зовсім не схожа на земні веселощі; вона ніби зроджувалася просто з повітря, а втім, хтозна, можливо, то був далекий відгомін танцю з Глибоких Небес. Дехто каже, що так воно завжди й буває.

— Я знаю, про що думає Пістрявий, — сказав Владар, поглянувши на Владарку. — Він думає, що страждала і боролася ти, а світ дістався мені. — По тому повернувся до Ренсома і повів далі: — Ти маєш рацію. Тепер я знаю, що говорять там, у вас, про справедливість. Напевне, так і має бути, адже у вашому світі її сягають нечасто. Та Малелділ ніколи до такого не опускається, Він — вище за це. Все, що ми отримуємо, — дар. Я став Оярсою не тільки завдяки Його дару, але й через дар, одержаний від тебе, від нашої годувальниці, від моєї дружини, і навіть, у певному сенсі, від усіх цих звірів та птахів. Тож ти бачиш, що цей дар сягає мене через багатьох посередників і стає відтак ще дорожчим — адже в нього вкладено стільки праці й любові! Такий Закон. Найкращі плоди зриває для нас чужа рука.

— Це ще не все, Пістрявий, — мовила Владарка. — Малелділ переніс Владаря далеко-далеко, до одного місця в зеленому морі, де дерева ростуть просто з дна крізь хвилі…

— Ім’я йому — Лур, — сказав Владар.

— Ім’я йому — Лур, — повторили за ним елділи, і Ренсом збагнув, що Владар не доповнював слова Владарки, а оце щойно дав тій місцині назву.

— І там, у Лурі, далеко звідси, — продовжувала Владарка, — з ним трапилося багато дивних речей.

— Можна спитати, що саме то було? — поцікавився Ренсом.

— Чимало всього, — відповів Владар Тор. — Довго-довго вивчав я властивості різних тіл та фігур, креслячи їх на березі того маленького острова, на якому плив. Дізнався багато нового про Малелділа, про Його Отця і про Третього — ми знали про них зовсім мало, доки були молоді. А після цього Він ніби занурив мене у морок та показав, що відбувається з Владаркою, і я зрозумів, що вона може впасти. Потім я побачив, що трапилося у вашому світі і як упала ваша Мати, і як ваш Отець пішов за нею, але нічим їй не допоміг і тільки завдав шкоди своїм дітям — їх поглинула темрява… Опісля ж я мав наче й собі прийняти рішення… вирішити, як би повівся я сам за схожих обставин. Власне там я й дізнався про добро і зло, про радість і печаль…

Ренсом сподівався почути, яке ж рішення прийняв Владар, та коли Торів голос завмер і запала тиша, він не наважився її порушити.

— Так… — задумливо протягнув Владар. — Навіть якщо людину розірвано навпіл… і одна її половина перетворилася на порох… то все одно та друга, жива половина має йти за Малелділом, бо якщо й вона загине, стане порохом, то на що ж надіятися тоді цілій людині? А так, доки хоч одна половина залишається жити, Він може через неї відродити до життя й другу половину… — Тут Тор знову надовго змовк і тільки за якийсь час заговорив знову,