Гендерсон, повелитель дощу - Сол Беллоу
– Твоя надто хворий, щоб їхав, – сказав Ромілаю. – Я боятися відпускай твоя сам у дорога.
Я поставився до його побоювань за мене з усією серйозністю.
– Послухай, Ромілаю, ти повинен знати, що мене нічим не вб’єш. Природа вже випробувала на мені всі засоби. Якось на мене навіть упала книжка. А я ось тут, перед тобою, живий і неушкоджений.
Одначе Ромілаю бачив, що я дуже кволий. Мене можна було б зв’язати газовою стрічкою.
Настала та хвилина, коли ми попрощалися з ним назавжди, але я помітив, що він усе ще йде за мною назирці і поглядає на мене здалеку, поки я простую вулицями Харара, ведучи на повідку малого лева. Моя борода скидалася на жмут пурпурової шавлії, і ноги в мене підгиналися, коли я милувався палацом царя Менеліка, а тим часом волохатий Ромілаю з виразом страху й тривоги виглядав із-за рогу, аби впевнитися, що я не впав непритомний. Заради нього ж таки я вдавав, ніби не помічаю його. Він не спускав мене з очей, аж поки я сів у літак рейсом до Хартума. Левеня сиділо в лозяному кошику. Джип стояв біля самої злітної смуги, і Ромілаю сидів у ньому, молячись над кермом. Він стулив докупи долоні, як величезний рак клешні, і я знав: він палко благає Бога, щоб дарував мені безпеку й здоров’я. Я крикнув: «Ромілаю!» – і підхопився на ноги. Декотрі з пасажирів, мабуть, подумали, що я хочу перекинути невеличкий літак.
– Той чорношкірий хлопець врятував мені життя, – сказав я їм.
Але ми вже піднялися в повітря й летіли над гарячим маревом спеки, що стелилося над землею. Я сів, узяв із кошика лева й посадив його собі на коліна.
В Хартумі я посварився зі службовцями консульства. Виникла досить гостра суперечка з приводу мого лева. Вони сказали, що до них часто звертаються люди, які переправляють тварин у Штати для продажу в зоопарки, що, мовляв, існують певні формальності, і якщо я їх не виконаю, то леву доведеться відбувати карантин. Я сказав, що згоден піти до ветеринара й зробити кілька уколів, але водночас пояснив їм:
– Мені треба дістатися додому якомога швидше. Я тяжко хворів і не можу довго затримуватися.
Ті хлопці заявили, що самі бачать, як мені непереливки. Вони спробували були розколоти мене щодо моєї подорожі й запитали, яким чином я втратив усі свої манатки.
– А це не ваше чортяче діло, – відповів я їм. – 3 моїм паспортом усе гаразд, чи не так? До того ж я маю бабки. Мій прадід був колись начальником вашого вошивого закладу, і він не корчив із себе паскудного чинушку, ухильного, псевдоінтелігентного та манірного, якими виставляєте себе ви. Всі ви одної гіллі ягоди. Ви гадаєте, громадяни Сполучених Штатів – це йолопи та недоумки. Послухайте, я вимагаю від вас лише одного: щоб ви мене тут не затримували. Я справді був у самій африканській глушині і дещо там бачив. Мені пощастило заглянути в саму суть тубільного життя, але не сподівайтеся, що я задовольню вашу ледачу цікавість. Я нічого не розповів би й самому послу, якби він став розпитувати мене.
Звичайно, моя поведінка їм не сподобалася. А я мало не зомлів у їхній установі. Лева я поставив на письмовий стіл, і він скинув додолу машинку для зшивання паперів і подряпав крізь одяг кількох службовців. Вони поквапилися спекатись мене, і того ж таки вечора я вилетів до Каїра. Звідти я подзвонив Лілі по трансатлантичному кабелю.
– Це я, моя дівчинко! – закричав я. – В неділю буду вдома.
Я знав, що вона зблідла і її обличчя стає все більше й більше, все чистіше й чистіше, як завжди з нею бувало, коли вона дуже збуджувалася, і що її губи, либонь, ворухнулися разів п’ять або шість, перш ніж вона здобулася на слово.
– Я їду додому, дитино, – сказав я. – Говори по-людському, не мимри.
– Юджіне! – почув я, і відразу по цьому нас розділили земля, вода та повітря половини світу, в якому пульсували електромагнітні хвилі, наче кров у судинах планети.
– Золотко, тепер усе буде добре. Я домігся того, чого хотів.
З її відповіді я розібрав не більше, ніж двоє чи троє слів. Між нами лежав простір, наповнений чудернацькими звуками. Я знаю, вона говорила про кохання; голос у неї був схвильований, і я здогадувався, що вона читає мені мораль і кличе мене додому.
– Як на таку здоровенну дівку, в тебе дуже тонкий голос, – кілька разів повторив я. Вона чула мене добре. – В неділю буду. Запроси до нас Донована, я хочу поговорити з ним.
Донован був старий повірений, який вів справи мого батька. Йому вже, мабуть, виповнилося вісімдесят. Я подумав, що мені, певно, знадобиться його юридична допомога в питанні з левом.
Це була середа. В четвер ми виїхали до Афін. Я вирішив подивитися Акрополь. Отож я найняв автомобіль та гіда, але був ще надто хворий і надто розтривожений, аби дістати справжню насолоду від екскурсії. Лева я водив із собою на повідку. На мені був літній костюм кольору засмаги – я купив його в Бактале – і той самий шолом та ті самі черевики, в яких я подорожував по Африці. Моя борода помітно виросла; з одного боку вона лилася сріблястим потоком, у якому, проте, виділялися чорні, руді, русяві та яскраво-червоні струминки. В посольстві мені запропонували поголитися, щоб легше було звірити мою особу з фотографією в паспорті. Але я не послухався їхньої поради. Коли ми зупинилися поблизу Акрополя, я побачив на вершині гори якісь будівлі – вони були жовтого, рожевого кольору та кольору слонової кості. Я зрозумів, що ті будівлі дуже гарні, але не мав сили вийти з автомобіля, і гід навіть не запропонував мені цього. Він узагалі говорив мало, майже весь час мовчав; проте його очі виразно промовляли, що він про мене думає.
– На все є причини, –
