Прекрасні катастрофи - Юрій Корнійович Смолич
Місіс Ліліан здивовано здвигнула плечима:
— Ні, що ви? Хіба дід ще не поінформував вас про місцевий лад? Ні Геліополь, ні Спектрарій не є Нен-Сагорова власність. Він записаний власником цієї місцевості виключно для проформи, бо уряд не дозволив би тут існування комунальної громади. Але вже понад п’ятдесят років ціла ця місцевість належить спільно всім мешканцям. Адже доми, харчування й одежа наділяються кожному мешканцеві з спільних фондів, вироблених загальними ж силами. Кожний мешканець Геліополя, якщо він працездатний, повинен виконувати якусь роботу, до якої він найбільш придатний. Для непрацездатних стариків є спеціальна колонія на околицях містечка. Наприкінці ж року всі прибутки від господарства, якщо вони є, бо трапляється, що їх і не буває, діляться поміж усіма порівно.
— Та що ви кажете? — Думбадзе був надміру вражений. — Значить, тут збереглися форми первісного комунізму?
— Ні. Не зовсім так. Первісний комунізм тут давненько вивівся з першим приходом європейських конквістадорів. Після того тут була резиденція якогось місцевого раджі — Нурі. Це від нього лишилася назва цілої місцевості. Дідів батько’ придбав цю місцевість і оселився тут після славетного Сипайського повстання 1857 року. Він був причетний до цього повстання — грецька морська газета не брехала. Тікаючи з півдня до сикхів від кари англійського уряду, він зайшов у ці гори й оселився тут у гірському племені афганських чабанів. З ним прийшло ще кілька індійських родин. Все населення Геліополя й пішло від тих афганських та індійських вівчарів.
— Надзвичайно цікаво! А коли ж запроваджено тут форми комунальної громади?
— Це вже від діда. Дід прийшов разом з прадідом. Він був тоді молодий юнак. Коли він підріс, прадід послав його далеко до Бенареса вивчати медицину. В тубільній медичній школі в Бенаресі дід обізнався з тубільною’ медициною — староіндійською медициною Чараки, Сушрути та Багбхати. Ось звідки ці закиди дідові про чародійство та знахарство… Але, скінчивши цю школу, дід не повернувся до батька, він спалахнув цікавістю до європейських наук. Він лишився на півдні, в Калькутті, і вступив там санітаром у якийсь військово-морський госпіталь. Водночас він працював у старого англійського лікаря — сера Тоблтона. Цей лікар дуже зацікавився здібним юнаком і подбав про європейську освіту діда. З його допомогою дід опанував європейську медицину і, поїхавши до Лондона, склав іспит на лікаря і доктора медицини. Повернувшися зразу ж до Калькутти, дід ще якийсь час працював у лікаря Тоблтона: він не міг повернутися сюди до батька, в Нурі, бо його батько люто ненавидів англійців і прокляв діда за те, що він відмовився повернутись додому і здобув європейську освіту. Але незабаром дідова доля зовсім змінилася: майже одночасно вмерли лікар Тоблтон і дідів батько. Перший загинув від жовтої пропасниці, другий був забитий прикордонною сторожею — він був контрабандист, — грецька газета і тут мала рацію. Дід повернувся сюди впорядкувати батькове майно і тут і залишився, почавши відразу лікарську практику, тут, у диких чабанських селищах, а пізніше, після другої подорожі до Англії, і свою науково-експериментальну роботу.
З великою цікавістю слухав Думбадзе розповідь місіс Ліліан.
— Значить, усе це, що бачимо ми довкола, — все це діло Нен-Сагорових рук? — захоплено скрикнув він.
— Не тільки його, — посміхнулася місіс Ліліан, — його та й усіх тутешніх мешканців: він здобув собі їхню гарячу прихильність своєю самовідданою лікарською практикою.
В цей час товариство вийшло за межі Геліополя. Довкола були розкішні луки з великими отарами овець, що паслися на них. Кілометрів за два далі, на внутрішніх південних схилах кратера, рясніли густі виноградники. Там зараз ішла інтенсивна робота: жовтаві одежі садівників майоріли серед буйної зелені. З-за озера прогув короткий і негучний гудок — то закінчувався робочий день.
Всі спинилися за останнім будинком, край лужі, і милувалися з пейзажу. Місіс Ліліан і Думбадзе спинилися разом з усіма. Там сер Овен Прайс ораторствував перед Нен-Сагором, Коломійцем та своїми двома колегами. Він говорив про його власний маєток на півдні Шотландії.
Він хвалився трьома тисячами фунтів прибутку з його сорока гектарів.
— Якби не ці ледарські профспілки, — запально гукав він, — я б за два роки підвищив прибутковість мого маєтку до чотирьох тисяч! Ви можете собі уявити, — вони щоразу страйкують і зовсім покинули б роботу, коли б зменшити їм платню на якихось нещасних десять шилінгів на місяць! Але я добрав чудового способу, і чорт мене забери, коли за три-чотири роки я не дійду того ж самого. Я ніколи не зменшую платні на один шилінг, коли цього вимагають кон’юнктури, — я зменшую її зразу саме на десять. Бачили б ви, яка буря здіймається в цих профспілках: бойові статті, заклики до страйку, громадський бойкот, нарешті, і самий страйк. Це — ха-ха — тоді, як на біржі тисячі безробітних! Але не подумайте, що я набираю штрейкбрехерів. Для чого? Навпаки, я прилюдно заявляю, що ніколи нічого спільного з штрейкбрехерами не маю і мати не буду; я чесний господар. Я заявляю, що я волію договоритися тільки з моїми робітниками. І я починаю говорити з профспілкою. До вечора ж ми йдемо на спільні поступки: я скидаю дев’ять шилінгів, я згоджуюсь знизити платню поки що тільки на один шилінг, на той самий шилінг, що був мені потрібний. Профспілковим представникам я показую мої розрахунки і нагадую про патріотизм і обов’язок кожного англійця всіма силами сприяти рідній торгівлі й промисловості. Вони радо погоджуються й починають кричати в своїх газетах про свою перемогу й про моє благородство. Робітники, правда, з ними не погоджуються і не хочуть поступатися своїм шилінгом. Але тепер це вже не моя турбота. Цим тепер турбуються самі профспілки. Вони переконують робітників, а коли серед них трапляються уперті, самі ж профспілки знімають таких з роботи й на їхнє місце ставлять інших, згодних працювати на шилінг дешевше.
— Надзвичайно! — пробурмотів Коломієць. — 3 вас, сер, геніальний господар.
— Ви мені лестите, — скромно почервонів