Via Combusta, або Випалений шлях - Маріанна Маліна

— Сигізмундо Серафімівно, скажіть, а який вигляд має ваша аура, коли ви перебуваєте у світах вищої ієрархії?

СС здивовано вирячилася на неї. Вона не любила несподіваних запитань. До того ж у підручнику про це не писали. Потрібно було мати власний досвід.

Ситуація потроху робилася цікавішою.

Інтересно, як же наш Птиць викрутиться? Звичайно, можна б було чогось нафантазувати. Та фантазія у СС була величиною, що стрімко наближалася до нуля. Підозрюю, навіть до від’ємних чисел…

Щічки у Сигізмунди порожевіли, а процесор у голові почав гарячково перебирати всі наявні файли, намагаючись знайти відповідь. Відповіді не було, і вона з несподіванки навіть тихенько хрокнула. Птиць нізащо не хотіла здаватися. Вона ж бо мала знати все. В розпачі СС повільно обвела поглядом кабінет. На його стінах, як завжди, у рядочок висіли портрети видатних особистостей, причетних до царини надможливостей. Вона допитливо подивилася в очі незворушного Якоба Бьоме[10], що висів поруч. Він їй нічого не підказав. Сигізмунда, шукаючи розради, перевела погляд на портрет Нострадамуса.

Я вже подумав, ну… давай, давай — фантазуй. Може, хоч провидець тебе надихне. Та на обличчі у Птиць не було й натяку на творчу думку. Фантазія, судячи з усього, була недоступним для неї вищим пілотажем на зразок тих самих вищих світів, про відсутність контакту з якими вона так не хотіла зізнаватися. Запала ніякова тиша.

— Здається, комп у неї завис… — єхидно прошепотіла Миша.

— Ну… — нарешті почала Сигізмунда, — це дуже загальне запитання…

Із задніх парт почулося здавлене хихотіння.

— Цю тему, здається, розглядають зовсім на іншому предметі,— запобігливо прийшов на допомогу завжди готовий вислужитися Чапля

— Звичайно, до мого предмету це не відноситься… — гордовито згодилася з ідіотською підказкою Чаплі Сигізмунда і, роздратовано обпікши Мишу поглядом, прогундосила: — Більше не відривай мене дурними запитаннями!

В класі дружно захихотіли. Сигізмунда, метнувши по класу злостивим поглядом, щосили хряснула по столу кийком і верескнула:

— Ану тихо!

Всі вмить замовкли. Тільки Миша не стрималася і ще раз пирснула. СС обернулася в наш бік. І тут Чапля, перехилившись через стіл, просто з-під мого носа вихопив папірець, на якому ми вели листування.

— Сигізмундо Серафімівно! — радісно загукав він, — от подивіться, чим вони тут займалися! Вони переписувалися!

Поки він махав запискою, як цуцик хвостиком, я швидко вихопив її з його руки і миттю засунув собі в рот. І, трохи пожувавши, проковтнув. У Чаплі аж ніс витягнувся від розчарування, що зник його речовий доказ.

СС досить швидко опинилася поряд. І, не з’ясовуючи, замахнулася кийком. Лариса аж побіліла від страху й зіщулилися. Я глянув на безпорадну Мишу, і в мене несподівано вилетіло:

— Це не вона! Це я!

Сигізмунда на це моє зізнання радісно хрокнула, як справжнісінький підсвинок. І треба було бачити, з яким задоволенням вона заходилася мене виховувати кийком…

Та прикрішим для мене виявилося те, що Миша після того випадку стала ще більш невідв’язною.

А загалом від занять із Сигізмундою ми всі придбали смугасті, як у тигрів, тіла та повні голови туманних понять, дбайливо запакованих у різноманітні схеми.

Коли пригріло сонечко і слабка зелена травичка повкривала сірі пагорби та подвір’я ордену, уроки в аудиторіях дедалі частіше змінювали заняття просто неба. До фізичних вправ із Жердиною додалися так звані «практичні заняття» з Сигізмундою.

Вишикувавши нас на подвір’ї, Птиць із розумним виглядом значуще виголосила:

— Оволодіти силою можна, лиш контролюючи себе. Перше — це вміння концентруватися.

Тож ми сиділи годинами і концентрувалися. Від цих сидінь дико боліли спина та шия. Та ще ноги, бо сиділи ми по-турецькому. Сидіти й глядітися в одну точку, я вам скажу, ще та каторга.

Сигізмунда щодня нудила про важливість внутрішнього спокою, причому сама вона явно його не мала. Бо про кийок не забула і продовжувала лупцювати ним кожного, хто відволікався.

На цих сидіннях я переважно концентрувався на планах утечі. Спокою ці думки мені не навівали.

Потроху дні робилися довшими, і нарешті прийшло літо. Ніяких канікул тут, на жаль, не передбачалося. Закінчилися тільки заняття у приміщеннях. Тепер ми або бігали під наглядом Жердини, або сиділи під невсипущим оком СС. Так неспішно проминула добряча половина літа. Я був радий одному: в нас з’явилося трохи вільного часу.

У нас із Шулею були різні програми, тож зустрічатися ми могли тільки на перервах. Аби здихатися всюдисущої Миші, ми знайшли один закуток. Він ховався між головним корпусом і складським приміщенням, у густих чагарниках. Ми залазили у цю схованку, і нас там ніхто не чіпав.

Того дня, по обіді, коли я проліз у сховок, Шуля вже був на місці. Він сидів набундючений та похмурий. Я всівся поряд і штовхнув його ліктем:

— Ти чого?

Шуля скривився:

— Задрали вони своїми тренуваннями. Всі м’язи болять. Бойові мистецтва, бля… — і сплюнув у пилюку.

— Щастить вам… А ми як юродиві сидимо. Концентруємося, — я й собі цвіркнув слиною поперед себе і задивився на темні цяточки, що утворилися на землі.

— Ага! Щастить! Як потопельникам… Ось! Дивися! — Шуля закотив рукав уніформи.

І я, побачивши на його руці величезний свіжий, іще червоний синець, аж присвиснув.

— І шо добиває…— провадив Шуля, спускаючи рукав, — тільки-но я надавав тому виродку по пиці, мене за це ще й покарали. Типу за порушення правил. А він шо, їх не порушував? Не життя, а фігня!