Месія Дюни - Френк Херберт

Він згадав водоторгівців, чий спосіб заробітку було зруйновано щедрими роздачами з його рук. Вони його ненавиділи. Він убив минуле. Були ще й інші, хто збирав сяку-таку копійчину, щоб купити згодом дорогоцінну воду, — вони теж його ненавиділи за зміну старого трибу життя. Зі зміною ландшафту планети, згідно з екологічною програмою, проголошеною Муад’Дібом, наростав і людський спротив. Чи ж не було гординею думати, запитував він себе, наче він може вчинити таке з цілою планетою: щоб там усе росло, і росло за його повелінням? Навіть якщо це йому вдасться, як же тоді Всесвіт, що чекає зовні? Чи не боїться він подібного поводження із собою?

Він різко засунув завіси й вимкнув вентилятори. Повернувшись у темряві до Чані, відчув, що вона там його чекає. Її водяні кільця побрязкували, наче дзвоники на карнавках прочан. Рухаючись на цей звук, він наткнувся на її простягнуті руки.

— Любий, — шепотіла вона, — я засмутила тебе?

Пригорнувши Пола руками, вона наче захищала його від майбутнього.

— Не ти, — сказав він. — Ох… не ти.

***

Поява силового щита за принципом поля та лазеростріла з їхньою вибуховою взаємодією, згубною для нападника й атакованого, окреслила теперішні межі технологій озброєння. Нема потреби заглиблюватися в особливу роль атомної зброї. Той факт, що будь-яка Родина в моїй Імперії може таким чином розгорнути своє атомне озброєння, щоб знищити планетарні бази п’ятдесяти чи й більше інших Родин, справді викликає певну нервозність. Але всі ми маємо запобіжні програми, що передбачають руйнівну відплату. Гільдія й Ландсраад володіють ключами, які дозволяють контролювати ці сили. Ні, моя занепокоєність стосується розвитку людей як особливого виду зброї. Це практично необмежене поле діяльності, над яким уже дехто працює.

Муад’Діб. Лекція у Військовому коледжі. З «Хронік Стілґара»

Старий стояв у дверях свого дому, дивлячись назовні синіми на синьому очима. Його погляд був затуманений тубільною підозрою, з якою весь пустельний народ ставився до незнайомців. Гіркі лінії зморщок, видимі з-під білої бороди, протинали кутики його рота. Він не мав на собі дистикоста. Цей факт був не менш промовистим, ніж те, що він геть не переймався вологою, котра витікала з його дому крізь відкриті двері.

Скителі вклонився, зробивши вітальний сигнал змовників.

Звідкись з-за спини старого долинув звук ребеки, що ридала атональними дисонансами музики семути. У поведінці старого не відчувалося жодного наркотичного отупіння. Це означало, що семута була слабкістю когось іншого. Усе-таки Скителі здивувався, виявивши тут цей витончений порок.

— Приношу вітання здалеку, — сказав Скителі, зобразивши усмішку на вибраному для цієї зустрічі обличчі з пласкими рисами. Йому спало на думку, що старий може розпізнати вибране обличчя. Дехто зі старших фрименів тут, на Дюні, знав Дункана Айдаго.

Скителі вирішив, що вибір рис, зроблений для розваги, може бути помилковим, але вже не наважувався його змінювати. Він нервово глянув угору та вниз уздовж вулиці. Невже старий ніколи не запросить його досередини?

— Ти знаєш мого сина? — спитав старий.

Це принаймні був один з умовлених відгуків. Скителі відповів, як належало, пильно спостерігаючи за всім, що могло б становити небезпеку. Це місце йому не подобалося. Вулиця виявилася глухим тупиком, що впирався в цей дім. Будинки довкола було зведено для ветеранів джигаду. Разом вони утворювали передмістя Арракіна, що тяглося до Імперського басейну, за Т’їмаґ. Стіни з брунатно-сірого пласмелду, що обрамляли вулицю, були наче позбавлені виразу обличчя. Їхню одноманітність порушували тільки темні тіні щільно зачинених дверей і надряпані подекуди непристойності. Поряд із їхніми дверима хтось сповістив крейдою, що якийсь Беріс повернувся на Арракіс із поганою хворобою, яка позбавила його мужності.

— Ти прийшов із кимось? — спитав старий.

— Сам, — відповів Скителі.

Старий відкашлявся, усе ще по-дурному вагаючись.

Скителі набрався терпіння. Цей метод контакту таїв у собі небезпеку. Можливо, старий мав якісь причини для нерішучості, хоча він і прийшов в обумовлений час. Бліде сонце стояло просто над головою. Мешканці цього кварталу позачинялися у своїх домах, щоб проспати найбільшу денну спеку.

«Може, старого непокоїть новий сусід?» — міркував Скителі. Він знав, що сусідній будинок був призначений для Усайма, колишнього члена грізної гвардії федайкінів, командос-смертників. Там уже чекав урочого часу Біджаз, карлик-каталізатор.

Скителі повернувся поглядом до старого, зауваживши порожній рукав, що спадав із лівого плеча, та відсутність дистикоста. Довкола старого витав ореол владності. Не пас задніх під час джигаду.

— Можу я дізнатися ім’я мого гостя? — спитав старий.

Скителі стримав полегшене зітхання. Його врешті-решт прийняли.

— Я Зааль, — назвав ім’я, яке присвоїв собі для цієї місії.

— Я Фарок, — сказав старий, — колишній башар Дев’ятого легіону джигаду. Це тобі щось говорить?

Скителі, прочитавши погрозу в його словах, сказав:

— Ти народився на січі Табр як вірник Стілґара.

Фарок розслабився й відступив убік.

— Ласкаво прошу до мого дому.

Скителі прослизнув повз нього в тінистий атріум: підлога з блакитною мозаїкою, стіни оздоблені блискучими кристалами, що утворювали узор. Позаду атріуму був критий внутрішній дворик. Світло, пропущене прозорими фільтрами, розсіювалося, сріблилося, наче білоніч Першого Місяця. Вуличні двері позаду нього скрипнули — це зачинилися ущільнювачі для утримування вологи.

— Ми були шляхетними людьми, — казав Фарок, ведучи гостя до дворика. — Не якимись відщепенцями. Жили не в грабенському селі, як оце! Мали власну січ в Оборонній Стіні біля Габбанійського хребта. Один хробак міг перевезти нас до Кедема, що у внутрішній пустелі.

— Не те, що тут, — погодився Скителі, зрозумівши, що привело Фарока до змовників. Фримен тужив за давніми днями й давніми звичаями.

Вони увійшли у дворик.

Скителі розумів, що Фарок насилу стримує неприязнь до свого гостя. Фримен не довіряв очам, що не були цілковито синіми очима Ібада. За словами фрименів, іншосвітяни мали очі, які зиркали на всі боки одночасно й бачили те, чого не слід.

Коли вони ввійшли, музика семути стихла. Тепер її змінила гра на балісеті — спершу дев’ятиструнний акорд, а тоді чиста мелодія пісні, популярної на планетах Нараджа.

Коли очі звикли до світла, Скителі розгледів хлопця, котрий сидів, схрестивши ноги, на низькому дивані під арками справа. Очниці юнака були порожніми. З незбагненною чутливістю