Месія Дюни - Френк Херберт

Тлейлаксанська теорема (не доведена)

Пол сів на краю ліжка й почав стягати пустельні черевики. Вони пахли затхлою змазкою, що її використовували для полегшення дії помпоп’ят, які входили до складу дистикоста. Було пізно. Він затримався на своїй нічній прогулянці, відтак ті, котрі його любили, уже почали непокоїтися. Слід визнати, що прогулянки були небезпечними, але цю небезпеку він міг розпізнати й негайно ж їй протистояти. Було щось спокусливе й привабливе в тому, щоб інкогніто прогулюватися вулицями нічного Арракіна.

Він жбурнув черевики в куток кімнати, під світлокулю, і взявся за герметизуючі смужки дистикоста. Підземні боги, як же він утомився! Але це була лише тілесна втома, його мозок далі кипів. Спостереження за звичайною буденною діяльністю сповнило його глибокою заздрістю. Імператор не міг бути причетним до більшої частини цієї безіменної течії життя, але… який же привілей пройти вулицею, не притягуючи загальної уваги! Пройти повз гамірних жебрущих прочан, почути, як фримен лає крамаря: «У тебе вогкі руки!»

Пол, вислизаючи з дистикоста, усміхнувся цьому спогаду.

Стояв оголений, у дивній згоді зі своїм світом. Дюна тепер була світом парадоксів — світом обложеним, але й центром влади. Вирішив, що облога — неодмінний фатальний супутник влади. Дивився на зелений килим, відчуваючи під ногами його грубу текстуру.

Вулиці були по кісточки засипані піском, який вітровії перекинули через Оборонну Стіну. Ноги перехожих розтовкли його на задушливий пил, що забивав фільтри дистикоста. Навіть зараз він чув запах пилу, попри очисні вентилятори на вході до Твердині. Це був запах, сповнений спогадів про пустелю.

Інші дні… інші небезпеки.

Порівняно з цими іншими днями небезпека під час його самотніх прогулянок була мінімальною. Але, ввійшовши в дистикост, він увійшов у пустелю. Костюм з усією його апаратурою для відновлення вологості тіла непомітно скерував його думки та змінив рухи на пустельний лад. Він став диким фрименом. Костюм був більше, ніж маскуванням, — робив його чужинцем у власному місті. У дистикості він відмовлявся від безпеки й повертався до давніх бойових звичок. Прочани та міщани проходили повз нього, опустивши очі. Вони розважливо оминали диких. У них було своє уявлення про лик Пустелі — фрименське обличчя, приховане ротоносовими фільтрами дистикоста.

Насправді існувала лише незначна небезпека, що хтось із колишнього січового життя впізнає його за ходою, запахом чи очима. Таким чином, шанси зустріти ворога були незначними.

Звук, з яким розчинилися двері, та зблиск світла розвіяли його задуму. Увійшла Чані, несучи на платиновій таці кавовий сервіз. Услід за нею, наче рабині, пливли дві світлокулі, які стрімко зайняли свої позиції: одна зависла в узголів’ї ліжка, друга — біля Чані, щоб присвітити їй під час роботи.

Чані рухалася з непідвладною часу тендітною силою — така зосереджена, така вразлива. Щось у тому, як вона схилилася над кавовим сервізом, нагадало йому їхні перші дні. Риси її обличчя зосталися темно-ельфійськими, на них, здавалося, не позначилися роки, якщо не зважати на кутики очей без дрібки білизни́ й тоненькі брижики в них. Пустельники-фримени називали ці брижики «стежками на піску».

Коли підняла кришку з ручкою з гаґарського смарагду, з кавника здійнялася пара. Висновуючи з того, як вона опустила кришку, він зрозумів, що кава ще не готова. Кавник — покрита сріблом фігурка вагітної жінки — потрапив до нього як ганіма, бойова здобич, коли він убив у двобої попереднього власника. Джаміс, от як звався той чоловік… Джаміс. Яке дивне безсмертя дала смерть Джамісові! Чи, може, знаючи про неминучість смерті, Джаміс сам прикликав таку особливу кончину?

Чані поставила чашечки: сині, керамічні, вони наче присіли своєрідним почетом біля величенького кавника. Чашок було три: по одній для кожного, а ще одна для всіх колишніх власників.

— Ще хвилинку, — сказала вона.

Відтак Чані глянула на нього, і Пол спитав себе, як він виглядає в її очах. Чи був він іще екзотичним чужинцем, струнким і розумним, але сповненим води, коли порівнювати з фрименами? Чи залишився тим, котрий здобув племінне ім’я Усуль і взяв її під час фримен-тау, коли вони були втікачами в пустелі?

Глянув на своє тіло: струнке, з твердими м’язами… додалося кілька шрамів, але загалом не змінилося за ті дванадцять років, відколи він став Імператором. Зиркнувши вгору, побачив своє обличчя, відбите в дзеркалі на полиці. Сині-пресині фрименські очі, тавро залежності від прянощів; гострий ніс Атрідів. Був достойним онуком того Атріда, який загинув на арені під час сутички з биком, загинув на очах свого народу, що прагнув видовищ.

У глибині Полової свідомості прослизнули слова, що їх сказав старий: «Правитель бере на себе довічну відповідальність за тих, ким править. Ти господар. Інколи це вимагає самовідданого акту любові, який може лише потішити тих, ким ти правиш».

Люди все ще з прихильністю згадували старого.

«А що я зробив задля слави Атрідів? — спитав себе Пол. — Впустив вовка між овець».

Якусь мить він обмірковував усі смерті й насильства, учинені в його ім’я.

— Тепер у ліжко! — озвалася Чані різким наказовим тоном, що, як знав Пол, шокував би підданців його Імперії.

Він слухняно ліг на спину, закинувши руки за голову та дозволивши милим і звичним рухам Чані заколисати себе.

Обстава їхньої кімнати раптом його насмішила. Народ геть не так повинен уявляти собі імператорську спальню. Жовте світло неспокійних світлокуль відігнало тіні до ряду кольорових скляних посудин на полиці позаду Чані. Пол подумки пригадав їхній вміст — сухі інгредієнти пустельної фармацевтики, бальзами, ладан, пам’ятні для них дрібниці… щіпка піску із січі Табр, кучерик волосся їхнього первістка… давно мертвого… дванадцять років як мертвого… невинна жертва, загибла в битві, що зробила його Імператором.

Кімнату заповнив густий запах кави з прянощами. Пол вдихнув цей запах, його погляд упав на жовту миску біля таці, на якій Чані готувала каву. У мисці тримали горіхи. Неодмінний отрутошукач ворушив над столом своїми комашиними кінцівками. Цей пристрій розлютив Пола. За днів пустелі вони не потребували жодних отрутошукачів!

— Кава готова, — сказала Чані. — Ти голодний?

Його сердите заперечення було заглушене гучним свистом ліхтера з прянощами, що здіймався в небеса з летовища за Арракіном.

Чані помітила його гнів, проте налила йому кави, поставивши чашку біля його руки. Сама ж сіла в ногах Пола, оголила його