Месія Дюни - Френк Херберт

Скителі знизав плечима. Тепер усі великі держави використовували дистранси. Ніколи не можна сказати наперед, яка перешкода трапиться на шляху між відправником і адресатом. Дистранси звільняли від політичної криптології, бо спиралися на тонкі спотворення природних звукових зразків, які можна найскладнішим способом видозмінити.

— Навіть його податківці вдаються до цього методу, — скаржився Фарок. — За моїх часів дистранси вживляли лише нижчим тваринам.

«Але ж інформацію про прибутки й слід тримати в таємниці, — подумав Скителі. — Не один уряд упав, оскільки люди дізналися про справжній розмір деяких капіталів».

— А що тепер фрименські когорти думають про Муад’Дібів джигад? — спитав Скителі. — Не заперечують проти того, що з їхнього Імператора роблять бога?

— Більшість із них узагалі про це не задумуються, — відповів Фарок. — Джигад для них — те саме, що й для мене колись. Джерело незвичайних вражень, пригод, багатств. Оця грабенова хатинка, у якій я живу, — Фарок указав на дворик, — коштувала шістдесят лідасів прянощів. Дев’яносто контарів[7]! Був час, коли я й уявити собі не міг такого маєтку.

Він похитав головою.

На другому кінці подвір’я сліпий юнак заграв на своєму балісеті якусь любовну баладу.

«Дев’яносто контарів, — подумав Скителі. — Як дивно! Звичайно, велике багатство. У багатьох інших світах Фарокова хатинка вважалася б палацом, але величина багатьох речей відносна — навіть контара. До прикладу: хіба ж Фарок знав, звідки прийшла його міра ваги прянощів? Чи задумувався, що півтора контара були колись максимальним вантажем верблюда? Навряд. Можливо, Фарок узагалі ніколи не чув про верблюда чи про Золотий Вік Землі».

Незвично вплітаючи слова в ритм мелодії синового балісета, Фарок сказав:

— Я був власником крис-ножа, водяних кілець на десять літрів, списа, що належав колись моєму батькові, кавового сервізу, пляшки з червоного скла, старшої, ніж сягала пам’ять будь-кого на моїй січі. Мав свою частку наших прянощів, але не гроші. Я був багатим, але не знав цього. Були в мене дві дружини: одна простенька й люба мені, друга дурна й уперта, але з тілом й обличчям ангела. Я був фрименським наїбом, вершником хробака, повелителем левіятана й піску[8].

Юнак по той бік двору підхопив ритм і включив до своєї мелодії.

— Я знав багато речей, не замислюючись про це, — вів далі Фарок. — Знав, що під нашим піском є вода, яку тримають у неволі маленькі творці. Знав, що мої предки приносили незайманих дівчат у жертву Шай-Хулудові… до того, як Лієт-Кайнс припинив це. Недобре, що ми це припинили. Я бачив самоцвіти в пащі хробака. Моя душа мала чотири брами, і я знав їх усі[9].

Він замовк, про щось замислившись.

— А тоді прийшов Атрід зі своєю матір’ю-відьмою, — промовив Скителі.

— Прийшов Атрід, — підтвердив Фарок. — Той, кого ми на нашій січі назвали Усулем, це його ім’я поміж нами. Наш Муад’Діб, наш Магді! А коли він закликав до джигаду, я був одним із тих, котрі питали: «Чого я маю йти, щоб воювати там? У мене там немає родичів». Але пішли інші чоловіки — молодики, друзі, приятелі мого дитинства. Повернувшись, розповідали про дива, про потугу збавителя Атріда. Він громив наших ворогів Харконненів. Його благословив Лієт-Кайнс, котрий обіцяв нам рай на нашій планеті. Казали, що цей Атрід прийшов змінити наш світ і наш Усесвіт, що він був людиною, завдяки якій уночі розцвітуть золоті квіти.

Фарок підняв руки й глянув на долоні.

— Чоловіки показували Перший Місяць і казали: «Душа його там». Тому його й назвали Муад’Дібом. Я тоді не розумів усього цього.

Він опустив руки, позирнувши через дворик на сина.

— У моїй голові не було думок. Я думав лише серцем, пузом і стегнами.

Темп музики, що була тлом їхньої розмови, знову прискорився.

— Знаєш, чому я захопився джигадом? — Очі старого жорстко дивилися на Скителі. — Я чув, що там була річ, яку називають морем. Дуже важко повірити в море, якщо ти жив лише тут, серед наших дюн. У нас немає морів. Люди Дюни нічого не знають про море. Ми знали наші вітрові пастки. Ми збирали воду для великої зміни, що її обіцяв нам Лієт-Кайнс… великої зміни, яку Муад’Діб приніс помахом руки. Я можу собі уявити канат[10], воду, що тече каналом на поверхні землі. Відштовхуючись від цього, мій розум може уявити річку. Але море?

Фарок глянув на прозорий дах свого дворика, наче намагаючись злетіти ракетою в зовнішній Всесвіт.

— Море, — сказав він низьким голосом. — Ця картина не поміщалася в моїх мізках. А все ж знайомі мені люди казали, що бачили це диво. Я гадав, що вони брехали, але хотів пересвідчитися сам. Тому я й записався в похід.

Юнак ударив по струнах, закінчивши пісню гучним акордом, і почав нову, з дивним хвилеподібним ритмом.

— І знайшов ти своє море? — спитав Скителі.

Фарок мовчав так довго, що Скителі вже було подумав, що старий не почув його. Музика балісета здіймалася й опадала довкола них, наче приплив. Фарок дихав у її ритмі.

— Був захід сонця, — сказав він нарешті. — Такий захід сонця міг би намалювати один зі старих художників. І був той захід такого червоного кольору, як скло моєї пляшки. А ще золотого… синього. Цей світ звався Ен Фейль, я вів там свій легіон до перемоги. Ми спустилися з гірського перевалу, повітря було пересичене вологою. Я насилу міг дихати ним. А внизу піді мною було те, про що розповідали мені друзі: вода, куди тільки сягало око й ще далі. Ми марширували вниз, до неї. Я зайшов у воду та пив її. Вона була гіркою, і я засмутився. Але це диво ніколи вже мене не покинуло.

Скителі виявив, що поділяє благоговіння старого фримена.

— Я занурився в це море, — сказав Фарок, дивлячись на водні створіння, зображені на мозаїці підлоги. — Один чоловік зайшов у воду… інший із неї вийшов. Я відчував, що пам’ятаю минуле, якого ніколи не було. Дивився довкола очима, які могли прийняти все… геть усе. Я бачив у воді тіло — одного з оборонців, котрих ми вбили. Поблизу трималося на воді поліно — стовбур великого дерева. Я можу