Дванадцять оповідань - Володимир Миколайович Владко
Постать рухалася, глядачі бачили перед собою ніби живого чоловіка-велетня, що вільним рухом підняв угору руку і почав говорити. Голос, підсилений потужними репродукторами, легко доходив аж до останніх лав.
Так почалися історичні збори в Палаці Конгресів, в одній із двох столиць всесвітнього Союзу Соціалістичних Радянських Республік — Москві. Все, що відбувалося на цих зборах, бачили й чули люди по всіх куточках земної кулі. По майданах підносилися величезні екрани ілюстрованих радіогазет; у кожній квартирі стояли маленькі екрани хатніх телевізорів, де так само чітко вимальовувалася постать людини на трибуні. Натовпи людей перед великими вуличними екранами, окремі купки глядачів перед маленькими екранами хатніх телевізорів не тільки слухали промову, вони бачили доповідача й залу, так само виразно, як ті, що були в самій залі. Цього дня й години — о п’ятій годині вечора 16 червня 1985 року (за московським часом) — на всій Землі ніхто не спав, ніхто не працював. Ціла земна куля слухала й дивилась, забувши про звичайні справи і звичайний відпочинок…
— Безперечно, ви, товариші, знаєте в основному причину наших сьогоднішніх зборів, — так почав свою промову голова Всесвітнього Комітету рятування Землі. — І все ж таки, для того, щоб всебічно висвітлити перед вами величезну подію, якої ми чекаємо через кілька днів, 21 червня цього року, — я мушу повторити кілька широко відомих тверджень. Ви знаєте, що спостереження й обчислення всіх цих років ствердили, на жаль, всі висновки професора Гріверса. Знов-таки на превеликий жаль, я не можу додати нічого нового до його висновків. Комета максимально наблизиться до Землі 21 червня 1985 року, і, якщо нам не пощастить здійснити наш план, — кількість планет Сонячної системи зменшиться на одну…
Загальне зітхання пронеслося по велетенській залі, пронеслося по цілій земній кулі, яка зосереджено слухала промову.
— Я хочу нагадати вам схему руху Комети за останні п’ятнадцять років з часу її з’явлення на земному небосхилі з часу її відкриття астрономом Гріверсом.
Доповідач знов підняв руку — і темний кришталевий купол Палацу Конгресів враз наче ожив. На його матовій блакиті спокійним світлом засяяли ясні зірки, одна з яких дедалі більшала. Саме на неї вказала вогняна стрілка, яка, підкорюючись руці доповідача, побігла темним штучним небом. Ця зірка ввесь час зростала; ось з її лівого боку майже несподівано з’явилося невеличке туманне здовження, що перетворилося потім на вигнутий хвіст.
— Така була Комета в перші роки після своєї появи, — задумливо сказав промовець.
Зірки повільно пересувалися кришталевим небозводом, Комета невпинно зростала. Ось вона вкрила своїм холодним сяйвом сусідні зірки, неначе витискуючи їх. Її хвіст розкинувся, як цілий Молочний шлях. Легкий шум та потріскування притягли увагу глядачів до центру зали. Там, на масивній підставці, стояло дивне приладдя, мов металічна двоголова потвора. З численних отворів у верхній голові лилося рожеве світло, що промінням відбивалося вгору, до склепіння Палацу, до штучного небозводу.
— Те, що ви бачите перед собою, — всього тільки робота великого планетарія, поставленого в нашій залі, — спокійно пояснював доповідач. — Цей дотепний прилад (між іншим, дуже складний) дає нам змогу протягом кількох хвилин побачити рух Комети за останні роки. Планетарій — це не новина. Прилади такого типу з’явились уже давно, щось із п’ятдесят п’ять років тому. Ще 1929 року в Москві було встановлено невеличкий планетарій, що показував у мініатюрі на невеликому зводі рух планет, зірок, Місяця тощо. Тоді планетарій являв собою тільки комбінацію чарівних ліхтарів. Через кілька років в апарат включили кіноустановки. І тепер ми можемо демонструвати перед вами потрібне нам видовище просто на куполі нашого Палацу. Але я відійшов від своєї теми. Зараз планетарій покаже вам орбіти Землі, планет і гіперболу Комети.
Вогняні лінії визначились на куполі Палацу. Насамперед витягнутий еліпс земної орбіти, яким летіла невеличка блакитнувата куля — Земля. І збоку ліворуч яскрава, майже пряма лінія гіперболи Комети. Вона проходила близько еліпса земної орбіти на відстані половини радіуса всього еліпса.
По лінії гіперболи швидко посувалась величезна Комета, тягнучи за собою велетенський хвіст і наближаючись разом із Землею до найопуклішої частини еліпса.
— Я не хочу зупинятись на подробицях, — продовжував доповідач, — і тому обмежуся лише кількома найголовнішими вказівками. Багато хто, безперечно, пам’ятає той безмежний жах, який охопив людність по оголошенні повідомлення астронома Гріверса. Згадки про щасливі наслідки зіткнення Землі з відомою кометою Галлея в 1911 році нікого не могли заспокоїти. Адже відомо, що комета Гріверса — велетенське небесне тіло великої густини…
Знову настала пауза. Доповідач зробив широкий жест рукою:
— Взагалі, комети завжди готують нам несподіванки. Уявіть собі величезне тіло, що вільно пересувається в просторах, несеться між зірок і багатьох сонячних систем вздовж незамкненої кривої лінії, гіперболи. Якщо комета не занадто велика, то, проходячи повз нашу, скажімо, Сонячну систему, вона підпадає силі притягання Сонця. Комета змінює свій шлях, вигинає його, гіпербола перетворюється спочатку на параболу, криву, теж ще не замкнену, але вже таку, що більш нагадує витягнутий еліпс. А по тім, якщо комета зовсім невеличка, то під впливом притягання Сонця вона облітає навколо нього і змінює свою криву на замкнений еліпс. Так Сонце, цей справжній «ловець комет», уловлює комету. Вона починає обертатися навколо нашого світила по еліпсу, відходячи від Сонця в просторінь — і незмінно повертаючись до нього через певні періоди часу. Так трапилося з кометою Галлея, кометою Енке та іншими кометами, виловленими нашим Сонцем з світового простору та перетвореними на супутників нашої Сонячної системи. Вони регулярно повертаються до Сонця, і найчастіше щоразу змінюють при тому свій вигляд. Комети — не стійкі небесні тіла. Вони помалу розпадаються, обертаються спочатку на скупчення болідів, потім на хмарки космічного пилу, що несуться по еліптичній орбіті щезлої комети. Саме так трапилось і з кометою Галлея. На жаль, не так стоїть справа з нашою гігантською Кометою.
Доповідач ледве помітно зітхнув — і загальним зітханням відповіла йому зала.
— Наша непрохана гостя неухильно наближалась, вона, щороку зростаючи, перейшла до південного зеніту, до сузір’я Жертовника, потім пройшла біля сузір’я Павича і продовжувала безупинно прямувати до Землі. Порятунку для Землі, здавалось, не можна було сподіватися ані звідки. І ось 1980 року людство було
