Діаболік - С. Дж. Кінкейд

Елантра не зводила з мене очей.

— Вона може зробити це сама. Подайте їй пляшечку і залиште нас.

Донія подарувала Елантрі найлюб’язнішу посмішку, і мені стало цікаво, що б відчувала Елантра, якби знала, що її справжньою суперницею була ота маленька, покірна дівчинка, яка стояла біля мене.

— Справді, Вельмишановна Панно Пасус, мені б дуже хотілося зробити це для Вельмишановної Панни Імпірінс. Я навіть наполягаю на цьому.

Елантра кинула на неї невдоволений погляд.

— Та як ви смієте на чомусь наполягати? Хіба ви не знаєте свого місця? — раптом гнів зник з її обличчя, натомість на щоках з’явився яскравий рум’янець. Вона підняла голову й посміхнулася. — Ну, гаразд. Якщо наполягаєте, ви можете змастити олією вашу господиню.

Я скинула туніку і чекала, поки Донія занурить пальці в олію і почне втирати її в мої плечі. Елантра спостерігала, як пальці Донії рухаються по моїй шкірі.

— Правду кажучи, — промовила я, — з вашого боку було дуже нерозумно розкривати мені плани Тайруса. Адже вам відомо, що я мстива, знехтувана коханка, яка може донести все Імператору.

Елантра зловтішно всміхнулася.

— О, ні, я не хвилююся, що ви все розкажете.

У цю мить пляшечка з олією впала і розбилася на друзки біля наших ніг, а Донія здавлено закричала. Я обернулася й побачила її широко розплющені від жаху очі. Вона підняла тремтячі пальці, вкриті олією, — плоть почала набувати хворобливого сірого кольору. У цю мить я відчула гострий біль на плечах і зрозуміло, навіщо Елантра запросила мене сюди і чому вона так безпечно й відверто зі мною говорила.

Олія була отруєна.

Елантра не збиралася випускати мене звідси живою.

ОХОПЛЕНА ПАНІКОЮ ДОНІЯ дивилася на мене широко відкритими очима, і я побачила, як шкіра на її шиї і грудях теж вкрилася плямами.

Підхопивши Донію на руки, я миттю помчала до ванної кімнати. Шкіра на моїх плечах пекла, але я не зважала на це, підводячи Донію до умивальника й підставляючи її руки під кран. Я увімкнула воду і почала щосили їх терти.

— Немезідо... не можу... дихати... — вимовила вона задихаючись, і коли я підвела очі, то побачила, що її обличчя стало сіро-блакитного відтінку.

Почувся шум, я повернулася — двері до умивальної кімнати зачинялися. Я кинулася до них, але замок уже клацнув, і двері не піддавалися. Ми опинилися в пастці.

У домофоні прозвучав злісний голос Елантри.

— Марно сподіваєтесь, — радісно викрикнула вона, — отрута вже проникла у ваші організми. Я перевірила її, щоб переконатися, що вона дійсно смертельна. Минула година, перш ніж отрута подіяла на шкіру Ексалтіда і він почав помирати, але гуманоїдні створіння витриваліші й подібні речі діють на них повільніше. Думаю, з вами двома все відбудеться набагато швидше.

Я розлючено кинулася до дверей. Мої руки відскакували від них, а кулаки пронизував гострий біль. Донія задихалася і я повернулася до неї. Вона стояла на колінах біля підніжжя умивальника — рукава її сукні промокли, шкіра вся покрилася плямами, і тут я почула, як шалено гупає моє серце, відчула, що моя шкіра спітніла, а біль у плечах посилився.

Жах усвідомлення пройшов тілом.

Елантра щойно замкнула нас.

Вона отруїла нас. Мабуть, це була та сама отрута, якою Тайрус планував скористатися, щоб отруїти Імператора.

Я обмила шкіру Донії, але отрута вже потрапила до її організму.

Сайдонія може померти.

— Елантро, будь ласка! — закричала я. — Елантро, прошу тебе, випусти нас звідси! Або хоча б мою компаньйонку. Будь ласка, даруй життя моєму Церемоніймейстеру Етикету. Благаю, випусти її! Елантро! Елантро!

У відповідь на свої голосіння я почула лише в’їдливі слова:

— Скоро сюди завітає Вельмишановна Пані Сигна, щоб провести майбутню невістку до Геліосфери. Гадаю, натомість їй доведеться допомогти мені вирішити, що робити з вашими тілами.

— ЕЛАНТРО, ЗА ТЕ, ЩО ТИ ЗРОБИЛА, Я ВИРВУ ТВОЄ СЕРЦЕ!

Відповіддю мені була тиша. Я почала вибивати двері, усвідомлюючи, що це наш єдиний шанс. Мені потрібно доправити Сайдонію до лікаря. Я повинна віднести її до медичних ботів. Я маю зробити хоч щось.

— Н-Нем...

Я обернулася — усередині все обірвалося від її вигляду. Обличчя Донії стало восковим, а очі — скляними і порожніми. Вона була схожа на ляльку-мотанку, яка впала під раковину, а плями на її шиї почали набрякати і перетворюватися на пухирі.

— Обмий.

— Я вже вмила тебе, — мій погляд затуманився. Я не могла відвести від неї очей. — Я все змила, Доніє.

— Себе.

Мої плечі горіли. Я подумала про того Ексалтіда, у якого була година, перш ніж отрута почала діяти. Діаболіки, безсумнівно, мали таку саму систему