Сім смертей Івлін Гардкасл - Стюарт Тертон

— Вона спустилася до кухні й вимагала пояснити, що я затіяла, — каже Івлін. — Я сказала їй, що це розіграш для балу, а стара дурепа повірила мені.

Я дивлюсь навколо, сподіваючись на якусь ознаку присутності Чумного Лікаря, але моя надія згасає. Він не може знати, що ми тут, тож не матиме жодної гадки, як мужньо поводиться Анна, або що вона розв'язала загадку. Ми бредемо за божевільною до смерті, і все даремно.

— Як ви її вбили? — питаю я, намагаючись не давати їй замовкнути, поки я що-небудь не вигадаю.

— Поцупила з саквояжа доктора Діккі пляшку снодійного, висипала кілька таблеток у її чай, — каже Івлін. — Коли вона заснула, я поклала їй на лице подушку, доки вона не припинила дихати, а тоді покликала Діккі, — у її голосі радість, немов вона ділиться з друзями за столом радісним спогадом. — Він побачив своє снодійне на столику й одразу зрозумів, що він уплутаний, — продовжує вона. — У цьому перевага аморальних людей: завжди можна розраховувати, що вони діятимуть аморально.

— Отже, він прибрав звідти пляшку й оголосив, що то був серцевий напад, щоб приховати власний слід, — кажу я, злегка зітхаючи.

— О, не переймайся нею, любчику, — каже вона, тикаючи мені в спину дулом пістолета. — Міллісент Дербі померла так само, як жила: елегантно та розраховано. Це був дарунок, повірте. Ми всі маємо сподіватися на такий повний смислу кінець.

Я боюсь, що вона веде нас до тієї кімнати, де у кріслі сидить покручений лорд Гардкасл, але вона натомість штовхає нас у протилежні двері. Це мала їдальня, посеред якої стоять стіл і чотири стільці. Світло ліхтаря Івлін бігає по стінах і вихоплює з темряви два саквояжі, що стоять у кутку, кожний забитий по самі вінця коштовностями, одягом та іншим бозна-яким скарбом, що вона поцупила з Блекгіту.

Її нове життя почнеться там, де скінчиться наше.

Принаймні, Ґолд як митець може оцінити цю симетрію.

Поставивши ліхтар на стіл, Івлін жестом указує, щоб ми стали на коліна на підлозі. Очі в неї блищать, лице зашарілося.

Вікно виходить убік дороги, але я не бачу там Чумного Лікаря.

— Боюсь, ваш час скінчився, — каже Івлін і підіймає пістолет.

«Залишився лише один хід».

— Чому ви вбили Майкла? — швидко звинувачую її я.

Івлін напружується, її посмішка зникає.

— Про що це ви?

— Ви отруїли його, — кажу я, дивлячись, як на її обличчі малюється замішання. — Кожного дня я тільки й чую, які ви двоє близькі, як сильно ви його любите. Він же навіть не знав, що ви вбили Томаса та вашу мати! Ви не хотіли, щоб він був про вас поганої думки. Але коли настав час, ви вбили його так само легко, як і решту своїх жертв.

Її погляд бігає між мною та Анною, пістолет у руці колихається. Вперше за весь час вона видається наляканою.

— Ви брешете, я б ніколи не завдала шкоди Майклові! — каже вона.

— Я бачив, як він помер, Івлін, — кажу я. — Я стояв над ним, коли…

Вона б'є мене пістолетом, і по моїй губі тече кров.

Я мав намір вихопити в неї пістолет, але вона рухалася надто швидко, майже відразу зробила крок від мене.

— Не бреши мені! — волає вона; очі палають, дихання прискорене.

— Він не бреше, — протестує Анна, обіймаючи мене за плечі.

По щоках Івлін течуть сльози, її губа тремтить. Її любов скажена, імпульсивна та аморальна, але щира. Якимось чином це робить її ще більшим чудовиськом.

— Я не… — вона стискає рукою своє волосся й тягне так сильно, що воно виривається. — Він знав, що я не можу одружитися… Він хотів допомогти, — вона дивиться на нас з благанням. — Він убив її для мене, щоб я була вільна… Він любив мене…

— Але ви хотіли бути певною, — кажу я. — Ви не хотіли ризикувати тим, що він злякається і Фелісіті знов прокинеться, тому дали їй келих отруєного віскі перед тим, як вона пішла до дзеркального басейну.

— Але Майклові ви про це не сказали, — продовжує Анна. — І він випив недопите, коли його допитував Рештон.

Пістолет Івлін опустився, і я напружився, готуючись стрибнути на нього, але Анна стискає обійми міцніше.

— Він тут, — шепоче вона мені у вухо, киваючи в напрямку вікна.

На дорозі горить самотня свічка, яка освітлює порцелянову маску-дзьоб. Надія ворухнулася, але відразу згасла. Він не рухається. Йому навіть не чути нашу розмову.

«Що він чекає?»

— О, ні, — каже Анна таким голосом, ніби її нудить.

Вона теж дивиться на Чумного Лікаря, але замість мого спантеличення відчуває жах. Вона зблідла, її пальці вчепилися в мій рукав.

— Ми не розв'язали вбивство, — каже вона шепотом. — Ми досі не знаємо, хто вбиває Івлін Гардкасл, справжню Івлін Гардкасл. А коло підозрюваних зменшилося до двох.

Мене придавлює холодним тягарем.

Я сподівався, що коли Анна викриє Івлін, цього вистачить, щоб заслужити її свободу, але вона права. Попри всі балачки Чумного Лікаря про спокуту та перевиховання, він досі потребує ще однієї смерті, і очікує, що її забезпечить один з нас.

Івлін досі ходить і рве на собі волосся, досі переймається смертю Майкла, але вона надто далеко, щоб ми могли захопити її зненацька. Можливо, я або Анна могли б вирвати пістолет з її руки, але одного з нас вона встигне вбити.

Нас обдурили.

Чумний Лікар навмисно не підходив, щоб не почути відповідь Анни та не зіткнутися з хорошою жінкою, якою вона стала. Він не знає, що я помилявся щодо Майкла.

«Або ж йому байдуже».

Він отримав те, що хотів. Якщо помру я, він звільнить мене. Якщо помре вона, вона залишиться тут, як хочуть його керівники. Що б вона не робила, вони триматимуть її тут вічно.

Не в змозі більше стримувати свій відчай, я біжу до вікна та б'ю по шибці:

— Це не чесно! — кричу я далекій фігурі Чумного Лікаря.

Моя лють полохає Анну, вона перелякано відстрибує. Івлін іде до мене з піднятим пістолетом, помилково вважаючи мій гнів панікою.

Мене охоплює відчай.

Я сказав Чумному Лікареві, що не кину Анну, що знайду спосіб повернутися в Блекгіт, навіть якщо мене звільнять,