Сім смертей Івлін Гардкасл - Стюарт Тертон
58
День восьмий
(продовження)
Продираючись крізь щільний туман сну, я оголошую про своє пробудження кашлем і лякаю цим Анну, яка стоїть навшпиньки й притискається до мене, намагаючись розрізати кухонним ножем мотузки. Я знову в Ґолді, підвішений за зап'ястя до стелі.
— Я зараз зніму тебе, — каже Анна.
Певно, вона прийшла сюди відразу з сусідньої кімнати, бо її фартух забрьоханий кров'ю Лакея. Насупивши лоб, вона пиляє мотузку, через поспіх діє незграбно. Вилаявшись, вона сповільнюється, але через кілька хвилин мої узи слабшають достатньо, щоб я зміг звільнити руки.
Я падаю на підлогу як камінь, так само гупнувши.
— Обережно, — каже Анна, стаючи біля мене на коліна. — Ти був увесь день зв'язаний, тобі бракує сил.
— Що… — у мене напад сухого кашлю, але води у джбані немає. Її всю витратив Чумний Лікар, коли намагався тримати мене притомним. Моя сорочка досі мокра там, де він її облив.
Я чекаю, доки кашель мине, а тоді знов починаю говорити.
— Котра година… — вичавлюю я зі свого горла, почуваючись так, ніби це не слова, а камені.
— Дев'ята сорок п'ять, — каже Анна.
«Якщо ви вбили Лакея, він не зможе вбити Рештона та Дербі. Вони живі. Вони можуть допомогти».
— Мені вони не потрібні, — хриплю я.
— Хто не потрібні? — питає Анна.
Я хитаю головою та жестом прошу її допомогти мені підвестися.
— Нам треба…
Знову болісний кашель, ще один співчутливий погляд від Анни.
— Заради Бога, посидь трохи, — каже вона, даючи мені складений аркуш паперу, що випав з моєї нагрудної кишені.
Якби вона його розгорнула, то побачила б написане жахливим почерком «усі вони». Ці слова — ключ до всього, що тут відбувається, і вони переслідували мене відтоді, як Канінгем три дні тому доставив це повідомлення Дербі.
Запхнувши записку назад у кишеню, я прошу Анну допомогти мені встати.
Десь у пітьмі Чумний Лікар прямує до озера, де чекатиме, що Анна дасть йому відповідь, якої вона ще не має. Після восьми днів розслідування ми маємо трохи більше, ніж годину, щоб представити цю справу в суді.
Моя рука на плечах Анни, її — навколо мого поясу; ми спотикаємося, проходячи, як п'яні, крізь двері, мало не падаємо на сходах. Я дуже слабкий, але найбільша проблема в тому, як заніміли мої кінцівки. Я почуваюся дерев'яною маріонеткою на сплутаних нитках.
Ми йдемо зі сторожки не озираючись, простуємо прямо в холодну ніч. Найкоротший шлях до озера веде повз колодязь побажань, але там надто високі шанси натрапити на Деніела та Дональда Девіса. Я не маю жодного бажання порушувати досягнутий нестійкий баланс, вдершись у подію, яка й без того закінчується на мою користь.
Нам доведеться піти довгою дорогою, манівцями.
Роздратований потом, важко дихаючи, я просуваю важкі ноги під'їзною доріжкою в напрямку Блекгіту. Мій хор іде зі мною: Денс, Дербі та Рештон попереду, Белл, Коллінз і Ревенкорт плетуться позаду. Я знаю, що вони — вигадки мого хворого розуму, але я бачу їх так само чітко, як віддзеркалення: властиву кожному з них ходу, завзяття та огиду до того, що нам треба зробити.
Звернувши з під'їзної доріжки, ми йдемо бруківкою до конюшні.
Тепер, коли вечірка в повному розпалі, тут тихо, кілька конюхів гріються навколо жаровень, чекаючи на прибуття останніх карет. Вони видаються надзвичайно втомленими, але не знаючи, кому з них платить Деніел, я тягну Анну геть від світла в напрямку вигулу, на вузьку стежку, що веде до озера. Наприкінці цієї стежки мерехтить слабкий вогник, його тепле сяйво пробивається поміж листям. Підкравшись ближче, я бачу, що це догоряє в грязі кинутий Деніелом ліхтар.
Вдивившись у темряву, я помічаю власника ліхтаря, який зайшов у озеро та тримає під водою обличчя Дональда Девіса, а той дриґає ногами, намагаючись утекти.
Схопивши з землі камінь, Анна вирушає до них, але я хапаю її за руку.
— Скажи йому… О сьомій дванадцять ранку… — хриплю я, сподіваючись, що сила мого погляду скаже їй те, що не до снаги горлу.
Вона несеться до Деніела, на ходу підіймаючи над головою камінь.
Відвернувшись, я підіймаю з землі штормовий ліхтар і роздмухую його слабке полум'я. Я не маю бажання дивитися, як хтось помирає, хоч як би сильно той не заслуговував на смерть. Чумний Лікар стверджував, що Блекгіт має виправляти нас, але ґрати не можуть створити кращих людей, а страждання може лише зламати залишки добра. Цей маєток вищипує з людей надію, а навіщо без надії любов, співчуття, доброта? Яким би не був план його творців, Блекгіт звертається до чудовиськ, що живуть у нас, і я своє чудовисько годувати більше не хочу. Воно вже достатньо на волі бігало.
Піднявши над собою ліхтар, я йду до елінгу. Весь день я шукав Гелену Гардкасл, вважаючи, що відповідальність за події в будинку лежить на ній. Дивно, але певним чином це правильно, хоча й зовсім не так, як мені здавалося.
Хоч там як, саме вона є причиною того, що все це відбувається.
Елінг — це майже сарай, що висить над водою. Стояки вздовж його правого боку зламалися, від чого вся будівля похилилася. Двері заперті, але деревина така гнила, що розвалюється від мого дотику. Вони відчиняться, варто докласти лише трохи сили, але я досі вагаюся. Рука тремтить, світло скаче. Мене зупиняє не страх — Ґолдове серце непорушне, як камінь. Річ у хвилюванні. Те, до чого я довго прагнув, незабаром буде знайдене, і коли це станеться, все це скінчиться.
Ми звільнимося.
Глибоко вдихнувши, я штовхаю двері, і з елінгу з невдоволеним писком розлітаються кілька переляканих кажанів. Усередині прив'язані два гребні човни. Але лише один з них накритий ковдрою.
Ставши на коліна, я відсовую ковдру й бачу під нею бліде обличчя Гелени Гардкасл. Її очі розкриті, зіниці такі самі безколірні, як і її шкіра. Вона видається здивованою, неначе смерть прийшла до неї на побачення з квітами в руці.
«Чому тут?»
— Тому що історія повторюється, — бурмочу я.
— Ейдене? — кричить Анна; в її голосі є нотка паніки.
Я намагаюся крикнути у
