Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко
Я включила зовнішній прожектор. Скерувати його до них я не вміла, але ж головне полягало в тому, щоб вони виразно бачили, де корабель. Потім я швидко наповнила киснем з балона дві гумові подушки (я добре запам’ятала, як робив це Вадим Сергійович, коли Ван Лун лікував Миколу Петровича!), приготувала води, розіслала на підлозі килим і поклала м’яку подушку. Мені здавалося, що все це я зробила дуже швидко, але щойно я скінчила, як почула важкі кроки на сходах. Ідуть!
— Мерщій, мерщій, я приготувала все, що треба!
Микола Петрович і Вадим Сергійович внесли Ван Луна. Він був непритомний. Мені було страшно дивитися на його посиніле обличчя, напіввідкриті закипілі губи. Микола Петрович побачив подушки з киснем і, не знімаючи шолома, приклав наконечник до губів Вана. А Вадим Сергійович тим часом уже підіймав і опускав його руки, — він теж добре пам’ятав, як Ван Лун тоді рятував Миколу Петровича.
Проте зараз штучне дихання не було потрібне. Ван Лун спочатку тихо, а потім глибоко зітхнув і поворушився. А через кілька секунд він уже жадібно й прискорено вдихав на повні груди кисень з подушки, яка швидко худішала. Я тримала напоготові другу. Обличчя Ван Луна прояснювалося, з нього почала сходити синява. Очі відкрилися. І от на губах навіть з’явилася якась слабка тінь посмішки. Він зробив іще кілька глибоких вдихів, а коли я хотіла замінити подушку з киснем, відсторонив її і рішуче сказав ще кволим голосом:
— Вважаю, не треба. Вже гаразд. Коли навколо друзі, це також кисень. Друзі — це дуже добре.
Спираючись на руки, він трохи підвівся і сів. Микола Петрович, який уже зняв шолом, злякано скрикнув:
— Ван, обережніше! Не треба сідати. Ви ще надто слабкі, відпочиньте!
Втім, Ван тільки посміхнувся. Він уже сидів і дивився на нас очима, що дивно виблискували. Ось його погляд спинився на мені. І мене вразила надзвичайна теплота, з якою він дивився на мене, якийсь зовсім-зовсім незнайомий вираз його обличчя.
— Дівчино… Галинко, спасибі, — сказав він повільно і простягнув мені руку. — Не вмію багато… говорити. Врятували мене… спасибі! Все.
Слово честі, ще трошечки — і я розревілася б, бачачи, що Ван Лун, завжди такий стриманий і незворушний, навіть суворий, зараз хвилюється і затинається. Я стискала руку Вана, дивилася в його розумні блискучі очі і мовчала, не знаючи, що сказати. А він трохи згодом промовив:
— З лісу вивели, добре. Тепер допоможіть іще встати.
Він сперся на мою руку і підвівся на ноги. Зробив два-три кроки каютою. Сили поверталися до нього з кожним новим вдихом чистого повітря, з кожною хвилиною.
— Трохи хочеться обідати, — сказав він, посміхаючись. — Чи вечеряти, все одно.
Ой, адже ж Ван Лун не їв нічого з самісінького ранку! Як це я не подумала сама!
Через кілька хвилин він уже сидів за столом і з апетитом вечеряв. А коли Ван, відсунувши тарілку, оглянувся на всі боки, наче розшукуючи щось, Вадим Сергійович уже подавав йому набиту люльку, а я підносила запалений сірник. Микола Петрович розсміявся:
— Мабуть, є рація перетерпіти деякі небезпеки, щоб за тобою потім отак ходили, а, Ван?
Ван Лун також засміявся і, з помітною насолодою випускаючи клуби диму, відповів:
— Самі вирішите, Миколо Петровичу. Розповім — дізнаєтеся. Було іноді не дуже весело.
Він стисло розповів нам про те, що відбулося з ним, як йому вдалося врятуватися від гігантської бабки і як він добирався до нас. Я не пишу тут про все те, бо розповідь Ван Луна записана Миколою Петровичем у його журналі. Можу сказати тільки ось що: я певна, що ніхто з нас не витримав би такого напруження, як відважний товариш Ван! А він спокійно закінчив, немов ішлося не про нього, не про страшні небезпеки, які він щойно переніс, а про якісь звичайні спостереження:
— Лишилися два питання. Думав, сам не вирішив. Ці живі кулі й циліндри — що це таке? Може, гіпертрофовані бактерії? Пожирають одна одну, живуть купами. Дуже дивно. Як гадаєте, Миколо Петровичу?
— Що ж я можу вам сказати, Ван? — задумливо озвався Микола Петрович. — Вагаюся так само, як і ви. Коли б я почув подібну розповідь на Землі, то, каюся, просто не повірив би. Адже ж з нашого звичайного погляду не можна уявити собі бактерії, цю нижчу форму живого існування у вигляді таких великих істот. Та ще таких, що діють отак активно, як ви описали. Втім, тут, на Венері, після всього, що нам довелося побачити… життя набуло тут таких своєрідних форм, що важко наполягати на чомусь, висловлювати певну думку. Прийде час, коли слідом за нами тут з’являться інші дослідники — в даному разі, спеціалісти-біологи, — вони зберуть більше матеріалу для висновків. А ми не будемо квапитися, обмежимося в цій галузі тими фактами, які нам довелося спостерігати на власні очі. Що іще, Ван?
— Друге, — це ліс без листя. Теж не розумію. Чому такий голий? Якщо б пожежа, тоді було б ясно. Але то не пожежа. І папороті також не залишилося. Чому так, запитаю?
— Ну, це значно простіше, Ван, — відгукнувся Вадим Сергійович. — Адже ви самі казали, що бачили гусениць?
— Так, бачив. Величезні, повзали по деревах.
— І хмари комах, які нападали на вас?
— Теж бачив. І відчув, підкреслю, — погодився Ван.
— Найприродніше припустити, що то був період, коли гусениці перетворювалися на дорослих комах. Вони об’їли все листя на тій ділянці лісу, пожерли всю папороть. Більшість з них уже перетворилася на великих комах, а деяка частина ще не встигла.
Ван Лун замислився.
— Мабуть, так, — відповів він нарешті. — Поспішав,
