Час тирана. Прозріння 2084 року (2014) - Юрій Миколайович Щербак

Він забрав топірець з-під носа колишнього Генерального прокуратора.

Оговтавшись від переляку (бо аж здригнувся, подумавши, що цей скажений тиран вб’є його своїм топірцем), Крейда не погодився з Гайдуком:

— Стануть, пане генерале, ще й як стануть, — заперечив він, взявшись за кров’янку. — Омар — найкращий варіант. За ним — майбутнє. А ми тишком-нишком проживемо на левадах і у вишневих садочках. Бо нам не потрібні ні ракети, ні гафній. Цей жид київський Малахов не потрібен із його «Чорнобилем-30.» Бо ми — тиха сільська нація. Нам коні й воли потрібні, а не машинерія американська. Ви, пане генерале, служите Фрідману, який ще поплатиться за те, що зробив зі мною. Хочете дружити із Заходом, який насилав на нас тевтонів, єзуїтів, вбивав, палив, забирав зерно, церкву нашу руську знищував. А я хочу дружити з Омаром, при якому збережеться наш народ.

— А як же ваше улюблене свиняче сало? І горілка? Омар вам дозволить?

— Та куди ж він дінеться? — пирхнув від безглуздості Гайдукового запитання Крейда. — Він що, біля кожної хати патруль бусурманський поставить, всі самогонні апарати знайде? Та наші генетики полтавські виростять під видом баранів таких свиней… Генетично модифікованих!

— А церква ваша свята православна? Вам не жаль її? В Полтаві зведена за ваші гроші?

— Ні, не жаль. Бо не Крейда перетворив українців на рабів, і навіть не Гоголь, а ваше улюблене християнство. Будьте покірливі, будьте добрі… Хіба вам не відомо, що сьогодні вже науково доведено, що ваш Христос улюблений — це продукт пропагандистів Римської Імперії. Вони підіслали свого агента Йошуа, вигадали йому брехливу ідею покірності. Боялися єврейських повстань. Правда, прорахувалися. Імперія впала завдяки йому. Бувають такі історичні парадокси, — знову реготнув Крейда.

— Ви Христа не чіпайте, — тихо з погрозою сказав Гайдук і подумав при цьому, що це звучить зовсім абсурдно: він що — патріарх Климент чи Папа Римський, щоб захищати Христа? Христос не потребує його допомоги. Сам себе захистить.

— Ех, Ігорю Петровичу, — мрійливо відсунувся від столу Крейда. — Якби ми були разом, ми б із вами такого наробили… Ви що — вірите, що зміните українців й обернете їх на німців? Нікому це не вдалося: ні варягам, ні Романовим, ні Гітлеру зі Сталіним… Ваша влада доходить кінця. Краще приєднуйтесь до нас, доки не пізно.

Гайдук знову відчув напад дикої люті й уявив, як своїм топірцем б’є по мозку-голові Крейди, як розчахує цю зморшкувату кулю навпіл, не розуміючи, правда, що станеться далі: чи будуть схожі половинки на роздертий плід граната, чи поллється кров, або потече з Крейдяної голови якийсь слиз — як від розчавленої гусені?

Цього разу стримався, хоч і відчув перебої в серці. Сухо сказав:

— База даних ваших операцій у наших руках. Але нам потрібні коди для повної розшифровки. Ви не підете на той світ, доки не розкриєте всі таємниці. Інакше…

— Що інакше? — всміхнувся маршал. — Пройдетеся по мені паяльною лампою? Але моє тіло не відчуває болю. Дивіться.

Він щосили встромив виделку в ліву кисть своєї руки, що лежала на столі, навіть не скривившись.

— Ми попрацюємо з вашою душею, — пообіцяв Гайдук. — Покажемо вам свято Возз’єднання. Щоб порадувати вас. А потім підсадимо вас на галуїн-форте. Який викликає жахливі видіння. Це страшніше, ніж ця виделка у вашій руці. Дамо вам прочитати медичний звіт про дію галуїна.

— А потім? — уже не так весело спитав Крейда.

— А потім організуємо вам зустріч із сараною шейха Омара. Кавунчик вам дамо херсонський і пустимо сарану в камеру. Видовище дуже захоплююче. Можу фільм показати.

Гайдук встав, стиснув у руці топірець.

— Прощайте, Іване Оврамовичу. Сподіваюсь, що в цьому житті ми більше не зустрінемось.

— А в тому?

— Сидітимемо в різних концтаборах. Я — під назвою Пекло. Ви — в Раю. З галуїном і галушками, — рушив до виходу Гайдук.

Крейда так і не витягнув виделку з прохромленої, прибитої до столу кисті. Вже коли Гайдук стояв у дверях, Крейда гукнув із відчаєм:

— Я піду на співпрацю. Але дайте мені зустрітися з сином.

Під час презентації Крейди у внутрішній тюрмі на Володимирській, 33 Герман Фатхулін перекинувся кількома словами з директором НАВБ Назаровою й повернувся до себе в управління, пройшовши по підземних переходах між корпусами Агентства, роблячи несподівані повороти, потрапляючи в тупики й повертаючись назад, доки не знайшов знайомий коридор, маркований зеленим кольором.

У приймальні його зустріла Наргиз Асадова, яка невідь-чому всміхнулася йому приязно, від чого її сумне обличчя раптом на мить засвітилося рожево, а очі сповнилися живим блиском, наче Наргиз вперше зустріла Фатхуліна, наче вона — молода незаймана красуня — зіткнулася з молодим незнайомим красунем, мліючи від сорому й цікавості.

— До вас можна? — спитала вона.

— Що, червона папка? — здивувався він, знаючи, що ніякої папки не буде.

— Ні. Хочу поговорити.

— Почекайте, я покличу, — розгублено сказав він, відчиняючи електронним ключем, код якого змінювався щодоби, двері кабінету. Звичний казенний запах зустрів його. Єдине заґратоване вікно в кабінеті виходило на стіну сусіднього будинку, в якому розміщувалося УВБ — Управління внутрішньої безпеки. Інструкція забороняла відкривати вікна, а кондиціонери не забезпечували приміщення достатніми кількостями свіжого повітря. І все ж, тут було краще, ніж у підвалі внутрішньої тюрми.

Фатхулін набрав номер 99 і сказав:

— Через двадцять хвилин.

І натиснув кнопку виклику Асадової.

Вона негайно з’явилася на порозі, вже не сяючи тимчасовою радістю, а була напружена й похмура, як завжди.

— Сідайте, — сухо сказав Фатхулін. — Слухаю