Небо сингулярності - Чарлз Строс

Інколи свобода слова дозволяє зменшити рівень суспільної напруги тоді, коли в іншому разі вибухнула би революція. А в інший час… що ж, те, проти чого ти протестуєш, можна звести до не­охоти міняти всякий статус-кво. Для тебе уряд — це тепленька пухнаста ковдра, яка завжди захищатиме від усього поганого. В Новій Республіці багато хто мислить у схожому річищі; панує ідея, що людина, ненадійно зафіксована на своєму місці в суспільстві, неодмінно поводитиметься погано. А от там, звідки я родом, більшості людей, навпаки, вистачає здорового глузду, щоб уникати всього, що їм може зашкодити; навчати же потрібно тих, хто цього не розуміє. Цензура просто заганяє всі проблеми в підпілля.

— Але ж терористи!

— Так, — перервала його Рейчел, — терористи. Синку, люди, яким здається, що вони мають рацію та право завдавати горя своїм ворогам, існуватимуть завжди. І ти абсолютно правий, коли говориш про виготовлення біологічної зброї чи поширення чуток. Проте… — вона знизала плечима. — Набагато простіше жити з епізодичними випадками таких інцидентів, аніж існувати під тотальним наглядом, тотальною цензурою всіх і повсякчас.

Рейчел мала сердитий вигляд.

— І якщо тобі здається, що божевільний з атомною бомбою посеред міста — це погано, то це тільки тому, що ти ніколи не бачив, що відбувається з планетами, де всюдисущий нагляд і цензура просто не знають анінайменших меж. Є такі місця, де…

Жінка здригнулася. Мартін поглянув на неї:

— Мова про якусь конкретну…

— Я не хочу про це говорити, — відрізала вона. — А ти би посоромився так накручувати малого. Хоч один із вас звернув увагу на те, як смердить?

— Ага, — позіхнув на весь рот Спрінґфілд. — Ми вже майже…

— …Я не…

Тут пролунав оглушливий тріск за бортом.

— …малий! — Останнє слово Василій пропищав.

— Пристебнись, малий. Запалювання головного двигуна за п’ять секунд.

Мартін напружився, поправляючи свій пасок.

— По якій траєкторії йдемо на посадку?

— Якраз зараз проходимо першу контрольну точку: десятисекундне коригування курсу, одна і дві десяті «же». Чотири хвилинки сидимо як миші, після чого прибуваємо в другу контрольну точку, дві години на рушії з прискоренням два-двадцять п’ять «же». Це нас виведе на дистанцію майже чотири тисячі кілометрів від поверхні планети. Ще за шістнадцять хвилин після цього ми ввійдемо в щільні шари атмосфери на швидкості близько чотирьох кілометрів за секунду. На той момент у нас має лишатися трохи реактивної маси, але я не хочу вмикати двигун у повітрі, яким нам потім доведеться дихати. Я хочу скинути модуль із ходовою частиною, щойно вийдемо на суборбітальну швидкість, і він самостійно на рештках пального вийде на орбіту захоронення.

— Ем-м-м… — втрутився в розмову Василій, — а хіба чотири кілометри за секунду це не занадто швидко?

— Ні, це…

Поясненням Рейчел перешкодив високий і тонкий свист, у капсулі все полетіло назад і грюкнулося об кормову переділку. Збігло десять секунд.

— Це всього лишень дванадцять «махів» по прямій траєкторії. Та й двигуни вже будуть на той момент за бортом. Але не хвилюйся, в атмосфері ми швидко загальмуємо. Кораблі «Аполлон» тільки так і літали.

— «Аполлон»? Хіба їх будували не тоді, коли космічні подорожі все ще вважалися експериментальними?

Мартін помітив, що Василій так сильно схопився пальцями за спинку його крісла, що в нього аж кісточки на пальцях побіліли. «Яка дивовижа».

— Саме так, — буденно відповіла Рейчел. — Звісно, тоді ще не було кораблів із ядерними реакторами в ходових системах. Це ж було до Холодної війни чи вже після?

— До неї, здається. Холодна війна — це ж про те, хто збудує найбільший холодильник у світі, еге ж?

— Холодна війна? — повторив Василій.

— Давним-давно на Землі, чотириста чи п’ятсот років тому, — пояснила Рейчел.

— Тобто вони цим займалися раніше, ніж збудували перший паротяг?

— Чого ж? Не раніше, — легко пояснив Мартін. — Просто рушієм для них була пара з котлів, які нагрівали, спалюючи нафту. Ядерних реакторів тоді було дуже мало і коштували страшенно дорого.

— Звучить якось ненадійно, — із сумнівом промовив Василій. — Хіба нафта не вибухонебезпечна?

— Так, але Земля належить до ранньої групи планет у зоряних системах третього населення, вона досить стара. Ізотопний баланс нікудишній, урану двісті тридцять п’ять малувато.

— Я би сказала навпаки: з біса багато, — похмуро відзначила Рейчел.

— По-моєму, ви намагаєтеся забити мені баки, і мені це не до вподоби. По-моєму, ви, терранці, надто великі мудрагелі. Але ж не всезнайки! Ви не здатні вберегти свої міста від терористів із бомбами і попри все своє мудрагельство не здатні запанувати над власними брудними пристрастями — клеїти дурня в політиці, і з природою дурня клеїте!

Іще раз чхнув маневровий двигун управління положенням. Рейчел простягнула руку до Мартіна і поклала її йому на плече.

— Він нас розкусив.

— Та да. Засадив по самі помідорки. Усе по-чесноку, начальнику.

Спантеличений, Василій переводив погляд із Мартіна на Рейчел, мало-помалу в нього побуряковіли вуха. Жінка розсміялася:

— Якщо ти хотів мене приголомшити своїм вуличним вокабуляром, то знай, ця ясочка-ласочка не з тих країв, Мартіне!

— Ну, то знай, я б із великим задоволенням бавив би цю ласочку кожен божий день, моя люба.

Інженер мотнув головою. Краєм ока він помітив, що багрянець із вух Василія тепер уже сповз і на шию.

— Малий, тобі доведеться навчитися жити в реальному світі. Я взагалі дивуюся, як тебе