Небо сингулярності - Чарлз Строс

яка загрожувала перетворити дерева на різнокольоровий послід. Повсюди росли гігантські папоротники, літали цикади з фіолетовими прожилками на крильцях — міжзоряні колоністи, доставлені невидимими садівниками з Фестивального флоту. Дрібні мишоподібні істоти доглядали за папороттю, удобрюючи її різноманітною органікою, яку залишали на схожих на росичку годувальних мацаках, що росли з основних стебел.

Згідно з мапами часів до сингулярності, вони ще два кілометри тому повинні були проминути село, але не помітили жодних його слідів. Натомість їм попалася велетенська геодезична сфера, яка ширяла в повітрі й забарвила призахідне небо в кольори пожежі, од виду якої один із кіборгів-ополченців закричав та заходився шмаляти по ній угору, поки врешті-решт на нього не накричав унтер Лукас:

— Цвіла твоя голова, це ж ферма! — пояснив він із ядучою іронією в голосі. — Ти сам на такій виріс. Тільки цю загорнули в кульку і повісили в небі. Якщо не припиниш стрілянину, можна буде й твою голову відправити туди за компанію.

Хтось із гвардійців щось бурмотів, намагався знаками відвернути чуже лихе око (а в одному нещодавньому випадку — повнофункціональні комашині мандибули), а кріль ішов з притиснутими до голови вухами ще за пів кілометра до останнього таборища. Наприкінці шляху якихось інших інцидентів через чию-небудь огудну поведінку не було. Зате дорога і справді добігла кінця.

Аж до цього місця пошукова партія тримала високий темп завдяки імператорським армованим трасам, от тільки лисенківщина, яка коїлася попереду в цьому пойнятому Периферією лісі, спробувала їх перетравити. Дрібні сліпі гризуни бездумно гризли асфальтове покриття, залишаючи по собі горошок, на який зграями налітали не-мурахи завбільшки з сарану. Усі прогалини між папороттю заполонили високі кучугури, дуже схожі на термітники, звідки долинало тихеньке гудіння, немовби від мільйона мікроскопічних газових турбін.

Табірне багаття зловісно потріскувало й відригувало дим, коли пан Кріль підкидав у нього свіжі оберемки вкритого чагою хмизу. Буря позіх­нув, потягнувся у холодному повітрі й вирішив сходити до вітру. Ополченці шаруділи підстилками, ремствували і вимагали кави, їжі й сексуальних утіх в уявної кухарки. Бухнуло полум’я, і наляканий гризун відскочив назад, мало не стрибнувши на солдата, який заматюкався на нього у відповідь. Елементи дорожнього покриття тут виявилися легкозаймисті.

Справивши малу нужду, Буря сів навпочіпки. І саме в цій недостойній позі його і знайшла Сестра 7-ма, яка сьогодні була незвично поблажлива.

— Вітаю з ранком, приємної уринації! Надзвичайні, тихомирні новини в мене.

— Кгхм! — побуряковівши аж до кінчиків вух од напруження, Буря люто зиркнув не велетенського гризуна: — Хіба вас ніхто не вчив, що витріщатися грубо?

— На що витріщатися? — не зрозуміла Сестра 7-ма.

— Облиште, — пробурмотів чоловік. — То що за новини?

— Важливого нічого, — невинно відвернулася в сторону Критик. — Мова про приємну симетрію…

Буря скреготнув зубами і спробував намацати якесь листя. (Подумки він зауважив, що саме такі моменти зазвичай відсутні в біографіях усіх знаменитих революціонерів. Напад ведмедя? Утеча від розбійників чи королівської кінної поліції? Оце завжди будь ласка. У книжках ніколи не пишуть про дефіцит туалетного паперу на селі чи відсутність м’якого листя, коли воно так потрібне.)

— Самі факти.

— Гості! Гніздо моїх сестер аж вирує від інформації.

— Гості? Але ж… — Буря затнувся. — Ваших сестер? На орбіті?

— Так!

Сестра 7-ма аж стала трохи дибки, махнувши оцупкуватими лапками в повітрі та важко гупнувши ними, коли знову впала на землю:

— Гості з космосу!

— Конкретно звідки? — наче подався до неї Буря.

— З Нової Республіки, — весело вишкірилася Сестра 7-ма, зблиснувши велетенськими жовтими іклами. — Відправили флот, наразилися на Бугаїв. Дехто вижив.

— Хто, чорт забирай! — Рубенштейн аж скреготів зубами, застібаючи штани.

— Амбасадорка із Землі-Головної. Ще один інакший компонент-складник її вулика. І непевність. Вони шукають тебе. Хочеш з ними зустрітися?

Буря аж роззявив рота із подиву:

— Вони летять сюди?

— Сядуть у пункті нашого призначення. Скоро.

У рятувальному човнику було темно й спекотно і тхнуло метаном, а в очисника газу з’явився астматичний хрип. Система життєзабезпечення ще здатна була протягнути день-два орієнтовно, потім у пошуках придатного для дихання повітря доведеться лізти в скафандри. Тільки-от ще набагато раніше пасажири мали нагоду дізнатися про всі прикрощі польоту в щільних шарах атмосфери.

— Ви впевнені, що це безпечно? — запитав Василій.

Рейчел закотила очі.

— Чи безпечно, питає він, — пробурмотів Мартін. — Малий, якщо хотілося безпечності, то треба було сидіти вдома, коли відлітав флот.

— Я нічого не розумію. Ви говорили з тими іншопланетянами. Вони ж наші вороги! Вони щойно знищили ескадру! А ви берете в них параметри орбіти і коригуєте курс за їхніми порадами. Чому ви настільки довірливі? Звідки вам знати, що вони не стануть нас убивати?

— Вони нам не вороги, — відповіла Рейчел, терпляче відштовхнувши консоль автопілота. — І ніколи ними не були. Принаймні не тими ворогами, яких собі уявляли адмірал та його весела гоп-компанія.

— Значить, ви на їхньому боці, якщо вони вам не вороги! — Василій перелякано зиркав то на одного, то на іншу.

— Ніт. — Рейчел постукувала автопілот. — Раніше я впевнена не була, але зараз уже переконалась: Фестиваль не схожий ні на що, відоме вам. Ви сюди прилетіли відбивати атаку чужопланетних кораблів і солдатів, правда ж? От тільки в цьому всесвіті крім людей із їхніми державами та багатонаціональними організаціями є багато інших істот. Ви боролися з тінню.

— Яка знищила всі наші кораблі! Вона недружня! Вона…

— Заспокойся! —