Небо сингулярності - Чарлз Строс

рівномірно теліпало, і жінку би знудило, якби їй не допомагали вестибулярні демпфери. Позаду хтось застогнав, і вона розвернулася, наскільки подужала. Їй видно було, що прокидався Мартін, він трусив головою і жахливо морщився та кривився. За нею знову простогнав Василій.

— Як же було тяжко!

— Живий, га?

Рейчел, кліпаючи, дивилася на екран. Велику його частину вкривали чорні плями — рештки абляційного теплового щита, що розплавився і заляпав камери зовні на корпусі. Його рівно прокреслила голуба лінія обрію, під якою поверхня планети ховалася в полуді хмар. А над ними розкинувся купол основного парасейла. Висотомір одраховував останні дві тисячі метрів.

— Якщо можете поворушити пальцями ніг, значить, живі.

— Можу, — відповів Мартін. Василій тільки простогнав.

Більшого зацікавлення стан їхнього здоров’я в Рейчел не викликав. Надто багато всього треба було встигнути ще зробити перед посадкою. Тепер, коли вони лишилися без двигуна, обстановка могла щомиті радикально змінитися.

«Пілоте, прокласти шлях до точки рандеву омега. Зазначити дистанцію». На екрані з’явилася прозора проєкція з картою. Вони сідали напрочуд близько до пункту призначення, всього лишень за пару кілометрів від цілі. «Пілоте, дати, будь ласка, статус гальмівного двигуна відносно твердої поверхні». Ще більше дисплеїв; діагностика, карти самоконтролю для посадкових двигунів, невеликий контейнер у стропах посередині між прямокутним парашутом і дахом капсули. Зреагувавши на сигнал радара, посадкова турбіна ввімкнеться за хвилину перед торканням поверхні і зменшить швидкість падіння з костоломних п’ятдесяти кілометрів за годину до такої, що сприятиме м’якій посадці.

— Я би горло промочив, — мовив Мартін.

— Доведеться зачекати хвилину-дві, — не відводячи уважного погляду з екрана, відповіла Рейчел. Тисяча метрів.

— Я не відчуваю пальців ніг, — поскаржився Василій.

«От чорт».

— Можеш поворушити? — похоловши, запитала Рейчел. Вона ж не розраховувала на третього пасажира, і якщо в своєму гамаку він пошкодив собі хребет…

— Так.

— То нахріна ж ти говориш, ніби не відчуваєш їх?

— Змерз.

Рейчел позіхнула, в неї повідкладало вуха.

— По-моєму, ми щойно втратили герметичність. Мабуть, ти зачепив ногами вентиль абощо.

Зовні вибілена картинка посіріла. Іще десять секунд, і пасма хмар розійшлися, а за ними відкрився вид на дерева та річки. Від пейзажу паморочилося в голові, земля була все ближче. Рейчел зціпила зуби. Поруч із нею Мартін поворушився, намагаючись все краще роздивитись.

«Увага. Надуваю подушки для посадки». Вздовж периметра нижньої частини капсули з’явився і підскочив угору жовтий пітон, загородивши собою вид безпосередньо під ними. Рейчел вилаялася про себе і пошукала галявину в лісі. Останній здавався незвично густим, через що жінка напружилася.

— Онде, — показав пальцем Мартін.

— Дякую.

За допомогою бічної ручки управління Рейчел вказала на прогалину автопілоту. «Пілоте, курс на вказаний майданчик для приземлення. Після прибуття ввімкнути систему автопосадки». «Увага! За п’ять секунд відбудеться запалення гальмівних двигунів. Зараз відбудеться торкання поверхні. Три секунди. Відділення основного парашута». Капсула пірнула вниз, від чого в усіх підступило до горла. «Запалення двигунів». Десь згори пролунало голосне гуркотіння, і падіння спинилося. Галявина внизу, накренившись, підібралася ближче, і гуркотіння перетворилося на справжнісіньке ревище. «Увага. Торкання поверхні за десять секунд. Усім приготуватися».

Повз екран проповзли дерева, бездоганно зелені стовбури, з яких росло листя завбільшки з книжки, що мало фіолетові прожилки. Мартін роззявив рота з подиву. Вони рівномірно опускалися, неначе в ліфті зі скляною стіною у якомусь невидимому хмарочосі. Врешті-решт капсула зупинилась, а в них при торканні клацнули зуби.

Тиша.

— Агов, хлопці, — гукнула їх Рейчел, тремтячою рукою розстібаючи пряжку на пасках безпеки, — дякую, що скористалися авіалініями ООН. Дозволите мені принагідно запросити вас і надалі користуватись послугами нашої компанії?

Мартін гмикнув і потягнувся:

— Ні, звідси мені не дотягнутись. Доведеться розстебнутися спочатку.

Його руки безвільно впали.

— Ніби свинцем налиті. Кумедно.

— А всього лишень вісім годин у невагомості, — прокоментувала Рейчел, шукаючи щось у маленьких комірках біля ніш для ніг.

— Мабуть, я тепер краще розумію терранців, — почав був Василій тремтячим голосом, — але потім дозволив йому заспокоїтись. — Ви ж усі психи!

Мартін косо зиркнув на Рейчел:

— Ти ба, тільки помітив.

Жінка сіла і взяла компактний рюкзак.

— Таки забагато на це часу пішло, — погодилася вона.

— Ну, і що тепер? Братися за великий консервний ніж чи дочекатися, поки хтось зірве кільце ззовні?

— Найперше, — зауважила Рейчел, — ми повідомимо Критиків, що успішно сіли. Мені сказали, що допоможуть нам зв’язатися. По-друге, я зроблю ось це.

І вона схопилася за верхній край екрана. Той зім’явся, неначе тонкий пластик, а з-за нього вигулькнула внутрішня стінка капсули, в яку наполовину вплавилася велика дорожня скриня, з-під частково прочиненого віка якої врізнобіч розповзлися недоладні труби й кабелі.

— Я так і знав! — раптом вигукнув Василій. — Ви маєте незаконний…

— Закрийся.

Рейчел нахилилася і поправила щось під накривкою скрині.

— Отепер можна йти. Хутчіш.

Вона підвелася, відчинила горішній люк, який сковзнув усередину капсули, зайнявши місце екрана.

— Мартіне, підсади мене.

— Гаразд.

Уже за хвилину вони всі втрьох сиділи на даху капсули. Їхній зрізаний циліндр приземлився у спідничці із жовтих надувних подушок посереди­ні трав’янистої луки. Ліворуч у густих комишах ледачо жебонів струмок, а праворуч проти світла виросла непроглядна стіна дивних темнохвойних дерев. Повітря було холодним, свіжим і здавалося нестерпно чистим.

— Тепер що? — запитав Мартін.

— Раджу вам здатися місцевій владі, — виріс над ним Василій. — Вам так просто не минеться, якщо ви відмовитеся співпрацювати. Зате якщо ви