Небо сингулярності - Чарлз Строс

Адмірал намагався підвестися. Робард підняв спинку візочка і нахилився розв’язати троси, якими той кріпився до палуби. Аж раптом хазяїн кумедно крякнув.

— Що зволите, пане?

— Х-р-р… вик-конуйте… хр-р-р!..

— Безперечно, пане.

Робард виструнчився. У трюм рятувального човника ввірвалося свіже повітря; хтось обійшов запобіжники шлюзової камери, і тепер обидва люки стояли розчинені. Пахло дощем і вишневим квітом, травою та болотом.

Лейтенант Косов, який раніше вийшов із першою партією, тепер, пригнувшись, повернувся назад:

— Пане фреґатенкапітане, прошу ддозволу доповісти. Десантна партія забезпечила охорону периметра. Слідів місцевих мешканців не виявлено.

— Хе! Чудово. Лейтенанте, ви з Роботом можете спуститися на землю. За мною!

Леонов вийшов за останніми офіцерами: екіпажем човника, парою не знайомих Робардові корветенкапітанів, штабістів адмірала та персоналом містка.

Крехтячи й упріваючи, Робард із лейтенантом Косовим спустили візок униз ненадійною драбинкою-трапом. Ступивши на бетон, Робард вдихнув на повні груди й озирнувся. Одна з опор рятувального човника підкосилася: в неї неповністю розкрився амортизатор. Через це й нахилився космічний апарат, і навіть із першого погляду вже було зрозуміло, що в такому положенні йому тільки для зльоту знадобиться повен бак пального, не кажучи вже про те, щоб вернутися на орбіту. Тільки після цього погляд денщика сковзнув за межі проіржавілої бетонки посадкового майданчика, і він ахнув.

Летовище розташувалося менше ніж за два кілометри від гнітючих стін гарнізону, на околиці негусто заселеного північного берега річки. Південніше неї мала би виднітися щільна забудова маленького міста, двоскатні дахи, шпилі церков, а вже за ними — комплекс адміністративних споруд. Але всі ці будинки переважно зникли, на місці колишньої ратуші височіли зарості моторошної срібної папороті, що сягала самого неба, її фрактально закручене гілля мерехтіло вогниками світляків. Герцогський палац яскраво позначили сліди часу; одну його стіну немовби розгамселив невидимий кулак, бундючний слід важкої артилерії.

Адмірал кволо ляснув по бильцю візочка.

— От добре.

— Безперечно, пане.

Робард знову роззирнувся. Цього разу в пошуках авангарду. Ті вже пройшли пів дороги до диспетчерської вишки, аж раптом над головами зблиснуло щось сліпучо-зелене, від чийого прольоту задвигтіла земля під ногами.

— Повітря! — закричав Косов. — Бачте, вони простежили за нами аж сюди! Адмірала потрібно доставити в укриття!

Він відштовхнув Робарда, вхопився за ручки візочка і мало не перекинув його від власної поквапливості.

— Ну, ви подивіться тільки! — розхвилювавшись від втрати власних позицій, обурився Робард. Він стурбовано поглянув іще раз на небо і вирішив нічого не ускладнювати. Лейтенант, звичайно ж, повівся негідно, але безпека адмірала понад усе. — Погляньте, онде стежинка. Я піду перший. Якщо нам удасться добратись до вишки…

— Ви! За нами! — скомандував Косов двом спантеличеним і знервованим матросам караулу, які, раді мати хоч якісь вказівки, закинули на плечі карабіни та попленталися за ними. Ранок був теплий, і лейтенант сопів, штовхаючи візок по розтрісканому асфальту. Поруч із ним крокував Робард, високий, траурно-чорний, із загостреними від турбот рисами обличчя. Обабіч доріжки бур’яни вимахали по пояс, та й інших знаків цілковитого занедбання вистачало. Поле космодрому мало такий вигляд, немовби за ним уже багато років ніхто не доглядав. Хто би подумав, що з початку навали збіг усього лише місяць. Навколо дзижчали бджоли та інша комашня, крячали й співали птахи, підкріплюючи своїм існуванням ганебні факти невиконання місцевої програми обробки полів ДДТ.

Віддалений гуркіт змусив Робарда знову озирнутися. В небо шугнуло птаство, коли віддалений зелений вогонь раптом крутнувся і завмер, зависнувши під сліпим бірюзовим склепінням неба.

— Тікаймо!

Денщик кинувся вперед і пірнув у тінь молодої лісової порослі.

— Що? — зупинився Косов, у якого з подиву комічно відвисла щелепа.

Зелене сяйво дужчало в своїй страхітливій безгучності і раптом вибухнуло навсібіч смарагдовим огнем. Десь ніби грюкнули велетенські двері, й Робарда повалило в траву. Літальний апарат прогримів над їхніми головами, тягнучи за собою гуркітливий шлейф товарного поїзда; на бриючому польоті він проминув рятувальний човник і зник у напрямку протилежного краю міста. У вухах Робарда гнівно дзижчали бджоли, він підвівся та злякано пошукав очима адмірала.

Ударна хвиля збила з ніг лейтенанта, і зараз той сидів на землі, обережно пробуючи голову руками. Візочок лишився стояти, але з нього линув гучний потік лайки:

— С-с-сучі діт-х-хи, лях-х-рвії душ-ші, пхр-р-ролет-харськ-х-хі під-д-дар-р-расси-и-и! — Курц грозив небу паралітичним кулаком. — Р-р-хрефолюційне гімно, трясця в-ваш-шої мат-т-тері-і-і! Ай!

Його рука безвільно впала.

— З вами все гаразд, пане? — ахнув Робард.

— Під-д-дар-р-раси мене вкусили, — обурився адмірал і заслинив собі зап’ясток. — Кляті бджоли.

Навколо денщика дивною траєкторію щось продзижчало, і він спробував убити його, ляснувши брудними рукавицями.

— Пане, я впевнений, усе буде гаразд. От дайте тільки до вишки, а потім і до палацу доберемося.

Він швидко зиркнув на забиту комаху і завмер. На її черевці розпливлися неприродно чіткі, хоч і спотворені від удару літери. Чоловік здригнувся і витер рукавицю об землю.

— Нам краще поквапитися, не варто чекати, поки той літак таки повважає нас ворогами.

— Котіть ви, — промовив Косов, тримаючи почервонілий носовичок на лобі. — Ходімо.

Усі разом вони рушили до диспетчерської вишки, а за нею — і непевного герцогського палацу та всього того, на що перетворилася столиця за нового порядку.

За вісімдесят кілометрів від них на планету сідав іще один рятувальний човник.

Рейчел, немовби п’яна, струсила із себе сон і розплющила очі. За якусь секунду вона розібралася, що відбувається. Їх добряче трусило на вході в щільні шари атмосфери; капсулою