Справа командора - Ігор Маркович Росоховатський

«Ми кажемо: «бактеріофаг». Але «фагом» це тіло є зараз, коли ми його спостерігаємо. Воно руйнує бактерію і виходить з неї. А чим стає воно потім по відношенню вже не до бактерії, а до нашого організму? З кожною новою зміною клітини може змінюватися й вірус, і щоразу перед нами — нова картина.

Наші очі дивляться у простір, і тому кожне нове життя ми шукаємо там. Але ж те, що ми шукаємо, може бути і не новим життям, а лише новим його проявом».

Їхня суперечка триває і нині. Правда, вже вдалося побачити й виділити вірус деяких видів неоплазми. Але чому ж не вдається цього зробити для інших видів? Чи не тому, що всі шукають у просторі, а не в часі?

Думки Уолтера знову на мить повертаються до африканця Ньгаячокве. Він вмирає на брудній циновці, і ніхто навіть не подасть йому води. А в сеньйора є ще деякі шанси. В його організм вводять найновіші препарати. Потоки гамма-квантів з кобальтової гармати ламають хромосомний апарат клітини.

Але гамма-проміння руйнує не лише злоякісні, а й нормальні клітини. І, щоб воно, вбиваючи хворобу, не вбило хворого, важливо визначити дозу опромінення. І тут до послуг сеньйора Луїса — електронний дозиметр. На перфорованій стрічці в нього вводять зашифровані показання аналізів і рентгеноскопії, а вже за кілька хвилин апарат видає цифру граничної дози.

Кожна хвилина дії електронного дозиметра в приватній клініці професора обходиться в багато доларів, а бідолаха Ньгаячокве за все життя не зміг заробити навіть на кілька десятків секунд роботи цього апарата.

І все-таки електронний дозиметр помилився. Після восьмого сеансу опромінення сеньйор Луїс Фернандес де Арготе раптово помер. Рятівне гамма-проміння припинило розвиток пухлини, але, мабуть, зруйнувало також якісь важливі органи, ділянки нервів або залоз внутрішньої секреції.

Тіло сеньйора Луїса привезли в Анголу літаком. За труною вісімнадцять слуг у чорному одязі несли стільки ж орденів небіжчика. Траурний похід розтягнувся на півтора кілометра. Над могилою сеньйора пролунав артилерійський салют.

А втім, для того, що лишилося від сеньйора Луїса, все це вже не мало ніякого значення. Бо все одно, ким бути — багатим мерцем чи бідним мерцем.

…Лікар Кроумен повертався з похорону в пригніченому настрої.

Попереду на узбіччі дороги замаячила зігнута постать. Було в ній щось знайоме, тривожне…

«Ні, це неможливо… Казна-що!.. Невже?..»

Якось мимоволі Уолтер торкнувся плеча шофера, і той загальмував. Автомобіль ще не встиг зупинитись, як зігнута постать випросталась і кинулась назустріч, простягаючи руки.

— О пане лікарю! Пане лікарю!

Так, це був Ньгаячокве. Той самий Ньгаячокве, якому за велінням логіки і долі пора було вже давно спочивати в могилі, що надійно сховала б його від хлиста наглядача Хуана.

— О пане лікарю, тепер бачу, що я старий дурень. Я не вірив вам. А ви ж бо знали: мені судилося ще збирати бавовну, ще доведеться скуштувати хлиста.

Уолтер ніяк не міг отямитись.

«Що ж сталося? Чудес не буває, це я добре знаю. І в цьому переконанні мене ніхто не похитне, — твердив він собі. — Але як же воскрес з мертвих африканець? Адже він був приречений, коли я його бачив, приречений на всі сто процентів».

— Тільки два дні, як я зміг вийти в поле, — розповідав Ньгаячокве. — Але не турбуйтесь, пане лікарю, з перших же зароблених грошей я поверну вам борг.

Він зніяковіло переступав з ноги на ногу, не знаючи, чи можна йому вже йти додому.

— Заждіть мене тут, — звернувся Уолтер до шофера і, вистрибнувши з автомобіля, пішов поруч з Ньгаячокве до його халупи, підтримуючи африканця під руку.

— Розкажи мені, що було після того, як я поїхав. Постарайся пригадати всі подробиці.

— Усе було так, як ви сказали. Але сусідку трусив злий дух, і вона не могла готувати мені юшку. Зате молода Макуонда — вона чистить батати на кухні покійного сеньйора Луїса — продала мені цілу гору зіпсованих бататів, бананів і кукурудзи.

— А потім? — нетерпляче спитав Уолтер.

— Потім усе було так, як ви сказали, пане. Ньгаячокве одужав.

— Ні,— сердито відмахнувся Уолтер. — Що було після того, як вона продала тобі овочі, і перед тим, як тобі полегшало?

— Я їв їх сирими, пане, багато лежав, тому що не міг підвестися, дуже боліло в голові, у грудях. Я бачив різні сни, хоч лежав з розплющеними очима, бачив своїх дітей в країні духів, свою дружину. Мені здавалось, що я сам уже переселився туди. Та я лише старий дурний африканець. Що я можу знати?! Усе було так, як ви сказали, пане. Я одужав — і пан Хуан погнав мене в поле. Я казав, що слабую ще, та він знав краще. Першого ж дня я впав на плантації і нічого не пам'ятав. А сьогодні вже працював цілий день…

Лікар зрозумів, що нічого не дізнається від Ньгаячокве. Але він не міг заспокоїтись. Десь перед самісіньким його носом добродійка природа ховала одну з своїх таємниць — чудесне зцілення африканця. Невже до довгого списку нерозкритих чудес додано буде ще одне?

І Уолтер сказав собі: «Сталася незвичайна подія. Це не могло бути самовилікування. І не тільки тому, що, як твердять, самовилікування у випадках неоплазми не буває. Навіть якби організм африканця був здатний на це, пухлина зникла б значно раніше і не дійшло б до метастазів».

Лікар пригадав повідомлення французького хірурга Огюста Б'єра про те, що в одного з його хворих злоякісна пухлина розсмокталась після виникнення бешихового запалення.

Уолтер насилу діждався, поки вони прийшли до халупи, де він міг уважно оглянути й вислухати Ньгаячокве. Але й тут ніяких слідів «сторонньої» хвороби лікар не виявив.

«Що ж трапилось? Чим відрізнявся перебіг хвороби у