Справа командора - Ігор Маркович Росоховатський

— Як вам сказати…

— А ви кажіть правду. — Здавалося, Луїс гіпнотизував його. — Адже я трохи вчився на медичному факультеті… У мене рак? Рак шлунка? З метастазами в печінку?

— Якщо ви знаєте, то чому ж раніше?.. — майже закричав Уолтер.

— Раніше не знав, — тихо відповів сеньйор Луїс. — Упав з коня, забився. Гадав — наслідки падіння, минеться…

Дружині поки що ні слова. Повідомте тільки старшу дочку. Вона в мене молодчина.

Поступово голос сеньйора Луїса ставав твердіший:

— Крім старшої дочки — нікому. І що, на вашу думку, слід робити?

— Треба негайно замовити літак. Може, до Філадельфії? Я міг би порадити хорошу клініку.

— Ви летітимете зі мною, — сказав сеньйор Луїс, і слова його прозвучали як наказ.

Паккард чекав лікаря біля під'їзду. Звернувши з пальмової алеї, він помчав вузьким курним шляхом. Невдовзі вдалині показалися злиденні халупи.

Лікар вийшов з машини й попрямував до однієї з них. Він підняв сплетену з ліан запону і мимоволі поморщився від смороду. Тут не було ні стола, ані ліжка — нічого, крім брудної циновки, на якій лежав напівголий африканець.

— О пане лікарю! — Африканець спробував підвестися.

Ковдра, з якої вилізли шматки вати, сповзла, оголивши обтягнуті шкірою ключиці. Вони були такі гострі, що здавалося, шкіра на них ось-ось прорветься.

— Лежи, лежи, старина! — крикнув Уолтер. — Ну, як справи, чи танцюватимеш на збиранні бавовни?

Лікар не встиг відсмикнути руку, як старий схопив її й притиснув до великих порепаних губ.

Уолтер вихопив руку, насупив густі брови. На його жовтому, висмоктаному пропасницею обличчі вони були єдиною прикрасою.

— Ньгаячокве незабаром збиратиме бавовну у бога, — застогнав африканець.

— Годі тобі скиглити! Ще не раз покуштуєш хлиста наглядача Хуана, — з властивою йому грубуватістю втішав лікар старого, дивуючись, як це він досі не вмер. Сім місяців тому він звернув увагу на посіріле обличчя Ньгаячокве і, силком оглянувши його, визначив рак шлунка з метастазами в підшлункову залозу. «Смерть покладе край його стражданням», — думав лікар, дивлячись на бідолаху.

Ньгаячокве жив одинаком. Усі його рідні й близькі померли. Якщо до нього не забігала сусідчина дочка, то нікому було навіть подати води, він не міг підвестися, і доводилось їсти лише сирі плоди й овочі.

— Мені треба їхати, старина, — сказав Уолтер. — Я їду надовго і далеко з сеньйором Луїсом, який тяжко захворів.

— Щасти вам, пане лікарю, — відповів африканець. — Коли ви повернетесь, старого Ньгаячокве вже не буде.

— Не говори дурниць! — суворо сказав Уолтер. — Хіба мені не краще відомо?

— Вам відомо краще, пане лікарю, — погодився африканець. — Дякую за все, що ви зробили. Такого доброго лікаря не знайти в усій Анголі. Хай боги оберігають вашу доброту!

— Я залишу тобі трохи грошей. Даси їх сусідці, щоб вона варила тобі юшку. — Уолтер поклав гроші під циновку. — Почнеш працювати — повернеш мені борг.

— Я неодмінно поверну його. І за гірку воду… Тільки-но вийду на плантацію…

Уолтер вийшов з халупи, і спекотливе нерухоме повітря здалося йому свіжим і запашним.

«Поверну… тільки-но вийду на плантацію», — пригадав він слова африканця. «Ех, бідолаха! Якщо за життя сеньйора Луїса я не поставив би й тридцяти анголарів проти ста, то за твоє не поставлю навіть одного проти тисячі,—думав лікар. — Бо якщо у сеньйора Луїса — могутній організм і великі гроші, за які до його послуг усі досягнення медицини, то в тебе, Ньгаячокве, ні того, ні іншого…»

Сеньйор Луїс лежав на обертовому ліжкові перед кобальтовою гарматою, і потоки гамма-проміння пронизували його тіло. Хворий сторожко прислухався. Ось занило щось у передпліччі, напружились і ослабли м'язи ноги… Тут, у лікарні, вперше за все життя Луїс трохи побув не плантатором, не «членом клубу двадцяти семи», не наїзником, а звичайнісіньким слабеньким чоловічком, який надто боїться смерті.

Але ось сеанс опромінення закінчився. Погасли червоні лампочки. До кабінету зайшли Уолтер Кроумен і шеф клініки, відомий професор-онколог, у супроводі лікарів. І тієї ж миті на обличчі хворого ніби з'явилась маска, яку він носив усе життя. Воно стало байдужим, непроникливим і владним.

Хворий знову став сеньйором Луїсом Фернандес де Арготе.

Уолтер Кроумен повертався до готелю. Автомобіль м'яко заколисував, навіюючи дрімоту. Уолтер боровся з нею, і в пам'яті знову спливали рентгенівські знімки, вищирені зуби кардіограм, показання численних аналізів. В організмі сеньйора Луїса виникли клітини, які майже не контролює нервова система. Науці поки що невідомо, як вони виникають. Уолтер пригадав запеклі суперечки на факультеті. Там були представники багатьох напрямків.

Віллі Теллер доводив, наприклад, правильність теорії багатопричинності:

— Рак виникає як хвороблива реакція організму на подразнення.

— Нісенітниця! — переконано заперечував його брат Грехем Теллер. — Медицина знає тисячі випадків, коли такі ж тривалі подразнення не викликали неоплазми.[1] Раковий вірус існує в організмі в латентному — прихованому стані. Потім зовнішній поштовх — і вірус починає бурхливо розмножуватись, отруює клітини продуктами життєдіяльності, викликає їх перетворення.

— Антагонізм органічних речовин, антиметаболіти[2] — ось справжня причина. Можливо, у випадках неоплазми вони виникають за участю вірусів, — казав Майкл Брайян, і не можна було зрозуміти, підтримує він Грехема Теллера чи виступає проти нього.

— Збудник рака — бактеріофаг, який переродився! — запевняв Томас Фішер, примушуючи Уолтера замислитись над безперервною зміною і перетворенням живого.

«Хіба життя — це застигла форма? — запитував він у своїх уявних опонентів. — Хіба воно — не перебіг і зміна процесів з повторенням цих змін насамперед у часі?»

Від цих загальних думок він знову повертався до неоплазми та її таємничого збудника.