Справа командора - Ігор Маркович Росоховатський

— Зараз дзвонитиме старовинний годинник, і ти побачиш апостолів, — мовив сигом.

— А що таке апостоли?

— Іграшкові люди, ляльки. Вони з’являються он у тому вікні.

Апостолів за проханням Віти дивилися двічі. А потім пройшли по Карловому мосту через Влтаву. Біля кожної статуї дівчинка зупинялась і нарешті сказала:

— Колись дужче любили ляльок.

— Так, — серйозно мовив сигом. — Тоді дорослі теж бавилися.

Вони зупинилися перед фабрикою іграшок, і сигом проказав:

— Ти зачекай на фабриці, а я незабаром повернуся.

Сигом повернувся раніше, ніж передбачав, хоч орган—годинник у його мозку свідчив, що він нераціонально використовує час. Сигом не виправдовувався перед собою, знав, що не може діяти інакше. Він думав про Віту, згадував її запитання. На фабриці їй запропонують подарунок, і сигом здогадувався, яку іграшку вона вибере.

Робот—швейцар провів сигома до Головного конструктора іграшок — веселого стрункого чоловіка, вдягненого в спортивний костюм. Він сидів на дитячому стільчику, а в його глибокому старовинному кріслі зручно вмостилася Віта.

— А ось і по мене прийшли, — сказала вона Головному конструкторові, побачивши сигома. В руках у неї була пластмасова коробка.

— Вгадайте, Валерію Павловичу, який подарунок я вибрала? — запитала дівчинка і хитрувато глянула на Головного конструктора.

— Це не просто, — відповів сигом і хотів був зморщити лоба, але в нього нічого не вийшло: шкіра з пластбілка не збиралася зморшками. — Може, ти мені допоможеш? — І, не чекаючи Вітаної відповіді, запитав:

— Із старих чи нових?

— З нових. — Її очі промовляли: “Ти хитрий”.

— Машина чи істота?

— Істота.

“Я не помилився”, — думав Валерій Павлович, згадуючи ляльку—сигома, новинку празької фабрики. Лялька вміла ходити, вимовляла кілька слів, співала.

“Вона дивитиметься па ляльку і згадуватиме мене”.

Він запитав:

— Ця істота схожа на мене?

— Трішечки, — мовила дівчинка.

— Тоді… Це лялька—сигом, — сказав він поволі, ніби роздумуючи.

— От і не вгадали!

Віта розкрила коробку. Там лежали дві чеські ляльки — тато Шпейбл і Гурвінек.

— Але ж ти сказала, що іграшка з нових моделей.

— Я сказала правду: тато Шпейбл грає, а Гурвінек танцює. Раніше таких не було.

Сигом і Віта попрощалися з Головним конструктором, вийшли з його кабінету. Вже біля виходу сигом запитав Віту:

— А ти не хочеш ще й ту ляльку, яку я назвав?

Дівчинка заперечливо похитала головою.

— Ти не згадуватимеш мене?

— А до чого ж тут лялька?

— Вона схожа на мене.

— Ні, — сказала дівчинка. — Лялька — це лялька. А ви — це ви.

Підстрибуючи вона побігла до дверей.

— Не так швидко, Гвинтику, впадеш!

Дівчинка завмерла, прихилилася до дверей. Вона не наважувалася обернутися, глянути на сигома. Він сказав “Гвинтик”. Але ж так називала її тільки одна людина — тато. Що ж це таке?

Сигом підійшов до Віти, поклав руку на плече, пригорнув до себе. Так, обнявшись, вони вийшли на вулицю — гігант з масивними плечима і дівчинка—пушинка. Запитання роїлись у Вітиній голові, але дівчинка ні про що не питала.

Вони йшли старовинною набережною над Влтавою. Листя шаруділо під ногами, повітря було свіже й прохолодне.

Ось і Вацлавський майдан. Сигом розповідав дівчинці про короля Вацлава, але вона не слухала його, була в полоні своїх думок. Несподівано підвела голову і, дивлячись йому в очі, запитала:

— Коли у вас кінчається відпустка?

— Через два дні.

Він зрозумів, до чого вона веде, і якомога впевненіше сказав:

— Я й потім прилітатиму до тебе.

— Це правда?

Віта допитливо дивилася на нього — серйозна маленька людина, яка не прощає неправди. І вона розповіла йому те, про що не розказувала нікому:

— Мій тато завжди виконував свої обіцянки. Але одного разу… Пішов на дослід… Обіцяв повернутися…

Дівчинка відвернулась.

— Я не хочу, щоб ви подумали, ніби я плачу. Але в інших є тато…

Він не наважувався зазирнути їй у вічі, бо знав, які вони зараз. А дівчинка все міцніше тулилася до нього й шепотіла:

— Він обіцяв повернутися…

Сигом відчув, що вже ніяким перемиканням стимулятора волі не пощастить утримати клубок, який підкотився до горла. Ніби щось зіпсувалося в ньому, якась незамінна деталь — і третя, й четверта сигнальні системи, і навіть система Вищого контролю були перед цим безсилі. Він на мить став тим, ким був давно, до смерті, — звичайною людиною. З його уст зірвалось:

— Я дотримав слова, Гвинтику.

— Тату…

— Потім поясню…

— Татусю!..

Рвучкий вітер скуйовдив волосся дівчинки, надув її платтячко. Пушисте волосся лоскотало губи сигома. Він хотів щось пояснити, але подумав: “Вона не зрозуміє. Та й сам я не можу визначити, скільки в мене від Анта і скільки нового. Чи правду я сказав їй?”

— Ант, — прошепотіла Оксана Вадимівна.

Він повернув до неї обличчя, і вона побачила, що в його очах немає і сліду від сну.

— Ти не спав уночі?

— Мені не потрібен сон. Я ж не стомлююсь.

“Що в ньому лишилося від того, кого я любила?” — подумала жінка, а сказала зовсім інше:

— Мені здається, що ти вища істота, якийсь давній бог. Сигом усміхнувся, і вона впевнилася, що Віта не помилилась: це була усмішка колишнього Анта.

Він мовив:

— Адже я мріяв стати таким, як тепер.

“Що ж у ньому лишилося від того, кого я любила?”