Справа командора - Ігор Маркович Росоховатський
З «експерименту» нічого не вийшло. Проте Володя не заспокоївся. І зараз він повторив те, що я чув од нього вже не вперше:
— Пізнавати природу нам часто допомагає випадок. І нема чого ждати його. Випадок треба створювати.
— Давай не ухилятися, — обірвав я його.
Він образився, на мить замовк. Потім вийшов з кімнати й повернувся з невеличким ящиком. Вигляд Володя мав жалюгідний, як людина, котра збирається щось просити й заздалегідь знає, що їй відмовлять.
— Я вмонтую цю штуковину в ІУ, а ти йому запропонуєш те саме рівняння розв'язати вдруге.
— Що це за штуковина?
— Новий орган, приймач невідомого виду енергії. Він дає спалах, а за рахунок чого — не знаю.
— Ти вважаєш мене за ідіота? — спитав я. — Ти можеш ручитися, що ІУ не вийде з ладу?
— Ручитися не можу, — признався Володя. — Та великої шкоди це йому не завдасть.
Я сам усе полагоджу потім. Якби спитати про це ІУ, він би мене підтримав.
Інформаційний універсал, мабуть, сприйняв Володині слова як команду. Пролунало його мелодійне дзеленчання:
— Недоцільно. Ризиковано. Я коштую надто дорого. Я потрібний. За мене відповідає він. Можуть навіть вигнати з роботи. Він хоче жити спокійно. Навіщо йому ризикувати?
Володя ледь посміхнувся. Я вдав, що не помітив цього. Невже універсал набув здатності глузувати? Втім, він просто повідомляє свою думку. Це я сприйняв його слова як глузування. Тим більше, що це правда. Я не хочу ризикувати хтозна-чого. Та ще й перед захистом дисертації.
Я відвернувся й поринув у розрахунки. Володя все ще стояв за моєю спиною. Чути було, як він дихає.
— Завтра знову введемо в універсал дані,— промовив я, наче звертаючись до себе. — Знову й знову. Рівняння повинно розв'язуватись.
Володя нічого не відповів, тяжко зітхнув. Я знав, що сьогодні обов'язково залишу лабораторію після нього й накажу вартовому без мене не пускати його до інформаційного універсала.
…Наступного дня ІУ поводився якось дивно. Індикатори спалахували не в тому порядку, як я сподівався.
— У чому річ? — спитав я в інформаційного універсала.
— Тут був той, кого називають Володею, — дістав я відповідь. — Вмонтував у мене нового приймача.
Я простяг руку до вимикача.
— Не треба, — продзеленчав ІУ. — Рівняння розв'язується тепер просто.
— Відповідь, — промовив я, намагаючись говорити спокійно й чітко, інакше ІУ не зрозуміє.
— Зробив помилку, складаючи рівняння. X розширюється до 8341 світлового року. Далі стискається й дорівнює 39, 24, 18 градусам. Плюс деформація об'єму.
Так я й гадав. Нічого путящого з Володиної вигадки вийти не могло, але щось — мабуть, цікавість — змусило мене стриматись і відразу не вимкнути ІУ.
— Такої відповіді не може бути, — виразно сказав я. — Ти все змішав і наплутав. Час і об'єм…
— Це ти виділив у Всесвіті об'єм, час, енергію та інші умовні виміри. Але Всесвіт єдиний. Ти сам знаєш. У ньому немає окремо ні об'єму, ні часу, ні енергії. Рівняння можна скласти ще й інакше. Тоді воно матиме кілька розв'язків. Проте я не можу їх сформулювати, — дзеленчав ІУ. — Ти не заклав у мене слова-позначення, образи. Ти не міг закласти. Не знаєш явищ.
«Він не зіпсувався, — подумав я. — Він верзе якусь нісенітницю з моєї точки зору. Але ж ті нові теорії й відкриття, що їх ми чекаємо в науці, якраз і повинні спершу здаватися нісенітницею. Бо вони перевернуть наші уявлення про Всесвіт. ІУ набув нових якостей. Як їх використати? Як збагнути, про що він повідомляє? Бачити, не маючи очей, чути без вух? Природа зумовила людські відчуття. Чи визначила вона тим самим наперед межу наших знань? Адже завдяки органам чуття ми довідуємося лише про частину її явищ».
Усе в мені поставало проти власних сумнівів. У природі немає ні на що заборони. Сліпий «бачить» за допомогою ультразвукового локатора. Глухий «чує», спостерігаючи рухи губ. Ми знаємо про те, чого ніколи не відчували. Це старі істини. Вони давно мені відомі. До біса сумніви!
ІУ незворушно вів далі:
— За допомогою нового приймача вловив вид енергії. Про нього немає відомостей у моїй пам'яті. Все, що можу, скажу. Ця енергія здатна стискати й розширювати час. Час формує об'єм. Ти не знаєш про цей вид енергії, ти знаєш тільки чотири виміри, якщо враховувати час.
— А скільки їх усього? — спитав я.
— Знаю про шість. Поки що про шість.
— Розкажи про них.
— Не можу. Немає позначень. Спочатку треба знати про новий вид енергії.
— Що це за енергія? Енергія часу? Чи можна її так назвати?
— Ні. Енергія крізь… Альфа за таблицею Крокера, помножене на час, на швидкість руху. Маса — його похідне. Але не просто маса тіла в стані спокою. Є постійна — час, поділений на…
Він замовк. Він не мав ні позначення понять, ані чисел для рівнянь. І я не міг йому дати їх, бо не знав, про що він повідомляє.
«Можливо, опанування цього виду енергії дало б нам владу над часом і простором? — почав міркувати я й з прикрістю подумав: — Здається, заразився від Володі потягом до марного філософствування про невідоме. А втім, чи таке вже воно марне? Поки що нам відомо про природу дуже багато і дуже мало. Тож чи не тому наша уява інколи ступає на химерні непротоптані стежки, ще не здогадуючись, куди вони ведуть. Та вона лине по них уперед, бо ми повинні знати більше про світ, щоб знати більше про себе. Без цього ми не будемо могутні, а отже, й щасливі».
— Доки не зрозумієш, не складеш правильного рівняння, — взявся за своє ІУ. — Зрозуміти не можеш. У тебе немає органа, щоб відчути це, а потім усвідомити.
Він знову замовк. Спалахи індикаторів зливалися в райдуги. У
