Небо сингулярності - Чарлз Строс

— Відрізати все, що вище палуби F, — наказав сполотнілий Мирський. — Негайно! Комендори, приготувати до запуску фальшцілі два і три…

Але рятувати корабель було запізно; адже зграя реплікаторів завбільшки з бактерію, яка ще раніше, на швидкості 600 км/с, врізалася в палубу А, застрягши в захисному кожусі з армованого алмазу та прогризши собі шлях у надра корабля крізь його п’ять палуб, нарешті дісталася машинного відділення. Не припиняючи їсти, не припиняючи плодитись…

Голос Василія тремтів від знервованого перенапруження зляканої людини і за інших обставин здавався би кумедним:

— Я вас арештовую за саботаж, державну зраду, незаконне використання заборонених технологій та сприяння ворогам Нової Республіки! Негайно здавайтеся, або буде гірше!

— Стули рота і хапайся за спинку того крісла, якщо не хочеш відправитися додому. Мартіне, якщо ти не проти, продави його ногою в люк — мені ж треба закрити шлюз…

Рейчел з огидою озирнулася навколо. Вид був прекрасний: всіяне зорями небо, велетенська, запаморочлива планета земного типу, схожа на галюциногенну кульку біло-голубого мармуру… і цей ідіот-дітвак, який крякав їй над самісіньким вухом. А вона тим часом намагалася все це втримати, схопившись обіруч за нижній край люка капсули, а ногами — за крісло пілота. Трохи раніше виткнувши голову назовні й побачивши, хто саме тримався за їхню малочутливу антену, вона мало не надумала вернутися назад і дати газу маневровими, щоби струсити «зайця». Сліпа лють, немовби кинджалом, штрикнула їй під ребра, змусила так голосно клацнути зубами, що Мартін запанікував і спитав, чи ніде вона не пробила скафандр. Але червоний туман гніву швидко спав, жінка простягнула руку і схопила Василія та якось примудрилася упакувати його роздутий аварійний костюм у їхній люк.

— Спускаюся, — повідомила вона.

Чимдуж обхопивши стегнами спинку крісла, вона клацнула розчіпним механізмом на люку, опустила його до кінця вниз і закріпила в такому положенні. Кабіна виявилася переповнена: Василій навіть не намагався вписуватись, і Мартін саме докладав усіх зусиль, щоб продавити його ногу повз своє крісло й звільнити трохи місця. Рейчел смикнула за трос, опустилася нижче, поки не стала ногами на спинку крісла, після чого дотягнула до кінця верхній люк. Вона відчула, як металом прокотилася хвилька вібрації, коли десяток замків остаточно зафіксували люк з усіх чотирьох сторін.

— Так, гаразд, автопілоте, герметизувати люк, відновити подачу повітря в кабіну. Мартіне, не там, то туалет, повір, якраз його відкривати не варто… Так, ось той ящик буде правильно.

З вентиляційних отворів на стелі в кабіну пішло повітря; перед голов­ним ілюмінатором імлилися віхті білого туману.

— Прекрасно. Ти, а тепер послухай мене: це не військовий корабель. Якщо триматимеш рот на замку, то ми підкинемо тебе на планету, якщо патякатимеш про арешт, я цього не терпітиму — вмить викину тебе за борт.

— Угу.

В молодшого прокуратора округлилися очі, коли його скафандр почав здуватися. Десь за кріслами бурчав Мартін, перебираючи вміст однієї із шафок.

— Ти це шукала? — він передав Рейчел змотаний гамак.

Жінка перевернулася в кріслі, закріпила один його край на стіні за собою, після чого дала йому розмотатися в напрямку Мартіна. Той випірнув зі своєї ніші, мало не зацідивши ногою по голові їхньому «зайцю», і припнув інший край гамака.

— Ти, скидай свій скафандр і залазь у гамак. Мабуть, помітив уже, місця тут малувато.

Рейчел натиснула на кнопку, її шолом відстебнувся і поплив собі в повітрі, але вона не дала йому втекти, вправно зловивши та заткнувши за сидіння.

— Можна знімати скафандри.

Мартін наполовину виліз зі свого костюма, лишившись стояти в ньому. Зі своєї ніші виплив Василій, який намагався дати раду здутій бульці свого шолома. Мартін скерував його в гамак і допоміг позбутися пластикової торби на голові, поки юнак нею не задихнувся.

— Ви… — Василій не договорив. — Ем-м… Дякую.

— Навіть не думай викрасти капсулу, — застерегла його Рейчел. — Автопілот слухає тільки мої голосові накази, ну, й ніхто з нас не хоче випробовувати долю з твоїми друзями.

— Е-е… — Василій глибоко зітхнув. — Ну, тобто… — Він озирнувся навколо з диким поглядом: — Ми всі загинемо?

— Тільки якщо ви не дасте мені виконувати свою роботу, — твердо відповіла Рейчел.

— Але ж ворожі кораблі! Вони…

— Це Фестиваль. Ти хоч трошки уявляєш, що це таке? — запитав Мартін.

— Якщо ви це знаєте, то чому не повідомили адмірала? Чому не сказали його людям? Чому?..

— Ми їх повідомили. Але вони не захотіли слухати, — зауважила Рейчел.

Видно було, що Василій замислився. Врешті-решт, змінити тему розмови виявилося простіше, ніж осягати неосяжне.

— Що ви зараз збираєтеся робити?

— Ну… Рейчел щось собі присвистувала під ніс, — особисто мені хотілось би посадити цей човник десь у районі Нового Петрограда, замовити номер для молодят у готелі «Корона», набрати ванну шампанського і ніжитися в ній, а Мартін годував би мене чорним хлібом з кав’яром. Але насправді все залежить від Фестивалю. Якщо Мартін має рацію, то…

— От повір мені, — підкреслено озвався він.

— …ескадра тихенько собі зникне, і її більше ніхто не побачить. Ось що відбувається, коли людям здається, ніби всі грають за одними правилами. Ми ж поки дрейфуватимемо вниз. Двигун запустимо тільки перед посадкою, а доти на всю горлянку кричатимемо,