Межа Фундації - Айзек Азімов

Сура Нові сиділа збоку від нього, час від часу кидаючи боязкі погляди.

— Пане, — лагідно сказала вона.

— Що, Нові? — неуважно запитав він.

— Ви чимось невдоволені?

Він швидко глянув на неї.

— Ні. Стурбований. Пам’ятаєш це слово? Я намагаюся вирішити, що робити: рухатися швидше чи ще зачекати. Чи бути мені дуже хоробрим, Нові?

— Думаю, що ви завжди дуже хоробрий, пане.

— Часом бути дуже хоробрим означає бути дурним.

Нові всміхнулася.

— Як пан науковець може бути дурним? Це сонце, правда ж, пане? — Вона вказала на екран.

Гендібал кивнув.

— Це те саме сонце, що світить на Тренторі? — запитала Нові після нерішучої паузи. — Це гаміське сонце?

— Ні, Нові, — відповів Гендібал. — Це зовсім інше сонце. Є багато сонць, мільярди.

— А! Я так і думала. Але не могла змусити себе повірити. Як так буває, пане, коли людина щось думає, але все одно не вірить?

Гендібал ледь помітно всміхнувся.

— У твоїй голові, Нові… — почав він і автоматично, щойно сказавши це, опинився в її голові. Він легенько погладив її, як робив завжди, коли там опинявся — лише заспокійливий дотик до звивин, щоб зберегти її спокій та не тривожити, — а потім уже вийшов би звідти, як робив завжди, якби щось не потягнуло його назад.

Те, що він відчув, можна було описати лише ментальними термінами, але мозок Нові в метафоричному сенсі засвітився. Дуже, дуже слабко, але засвітився.

Цього не могло б бути, якби не зовнішнє ментальне поле — такі маленької сили, що найчутливіші рецептори натренованого Гендібалового мозку ледве бачили його, навіть попри повну гладкість ментальної структури Нові.

— Нові, як ти почуваєшся? — різко запитав він.

Її очі розширилися.

— Добре, пане.

— Тобі не паморочиться в голові, не відчуваєш ніякої розгубленості? Заплющ очі й сиди не рухаючись, доки я не скажу: «Все».

Вона покірно заплющила очі. Гендібал обережно прибрав з її мозку всі сторонні відчуття, заспокоїв думки та емоції, гладив… гладив… Він не залишив там нічого, окрім цього світіння, і воно було таке слабке, що він майже міг переконати себе, що його там немає.

— Усе, — сказав він, і Нові розплющила очі. — Як почуваєшся, Нові?

— Дуже спокійно, пане. Бадьоро.

Це світіння явно було надто слабким, щоб мати на неї помітний уплив. Він повернувся до комп’ютера й поновив боротьбу з ним. Гендібал мусив зізнатися собі, що вони з комп’ютером ладнали не надто добре. Можливо, тому, що він надто вже звик використовувати свій розум напряму, без посередника. Але він шукав корабель, а не розум, і первинний пошук за допомогою комп’ютера буде ефективніший.

І він знайшов корабель, який, на його думку, міг бути саме тим, що треба. Корабель перебував за мільйон кілометрів від Гендібалового зорельота й за конструкцією дуже скидався на його власний, але був набагато більшим і значно складнішим.

Визначивши його координати через комп’ютер, Гендібал нарешті міг скористатися власним розумом на повну. Він спрямував його назовні щільним променем і за його допомогою промацав (або краще назвати це ментальним відповідником слова «промацав») корабель усередині та зовні.

Потім спрямував свій розум у бік планети Гея, ментально наблизившись до неї на кілька мільйонів кілометрів, і відступив. Жодна із цих маніпуляцій не допомогла йому визначити джерело поля (якщо воно взагалі було).

— Нові, — сказав Гендібал, — я хочу, щоб ти сіла ближче до мене через те, що має відбутися.

— Це якась небезпека, пане?

— Тобі не варто турбуватися, Нові. Я подбаю про твій захист і безпеку.

— Пане, я турбуюся не про захист та безпеку. Якщо є якась небезпека, я хочу допомогти вам.

Гендібал був зворушений.

— Нові, ти вже допомогла, — сказав він. — Завдяки тобі я побачив одну дрібницю, про яку мені було дуже важливо знати. Без тебе я би глибоко загруз у трясовині, і виборсуватися звідти, цілком імовірно, довелося б з великим клопотом.

— Я зробила це своїм розумом, пане, як ви вже пояснювали? — запитала приголомшена Нові.

— Саме так, Нові. Жоден прилад би цього не вловив. Мій розум теж: він надто складний.

Обличчя Нові засвітилося від задоволення.

— Мені так приємно, що я можу допомогти.

Гендібал усміхнувся й кивнув, а тоді з великим невдоволенням зрозумів, що йому не завадила б і інша допомога. Щось дитяче в його душі заперечувало. Це його справа й лише його.

Але це не могло бути лише його справою. Див більшало…

2

На Тренторі Квіндор Шандесс відчував, як обов’язки Першого Спікера тиснуть на нього з дедалі більшою вагою. Відколи зореліт Гендібала зник у темряві за межами атмосфери, він не скликав засідань Ради Спікерів. Він загубився у власних думках.

Чи мудро було дозволяти Гендібалові летіти самому? Спікер мав блискучий розум, але не настільки, щоб не лишити місця для самовпевненості. Великою вадою Гендібала була його зарозумілість, так само як для Шандесса великою вадою, з гіркотою подумалося йому, була стареча втома.

Йому знову й знову спадало на думку, що прецедент Пріма Палвера, який помчав через усю Галактику для виправлення становища, був небезпечним. Чи міг хтось інший стати Прімом Палвером? Навіть Гендібал? А разом з Палвером летіла дружина.

Звичайно, Гендібал летів із цією гамішкою, але вона не мала значення. Дружина Палвера сама була Спікеркою.

Шандесс відчував, як день за днем старішає, чекаючи на звістку від Гендібала; і з кожним днем, що минав без цієї звістки, він відчував дедалі більшу напругу.

Слід було відправити флот, флотилію… Ні. Рада цього не дозволила б.

І все ж… Коли виклик нарешті надійшов, він спав; це був сон від виснаження, що не приніс полегшення.

Ніч була вітряна, і Шандессу від самого початку було важко заснути. Наче дитині, у цьому вітрі йому вчувалися голоси.

Останніми його думками перед тим, як упасти в зморену дрімоту, були мрійливі фантазії про відставку й бажання зробити це з усвідомленням, що на його місце не прийде Делармі.

А потім почувся виклик, і він сів у ліжку, відразу прокинувшись.

— З вами все добре? — запитав він.

— Усе чудово, Перший Спікере, — відповів Гендібал. — Може, нам варто встановити візуальний зв’язок для стислішої комунікації?

— Можливо, пізніше, — сказав Шандесс. — Для початку опишіть ситуацію.

Гендібал обережно заговорив, відчувши, що співрозмовник нещодавно прокинувся і дуже втомлений.

— Я поблизу населеної планети під назвою Гея, — сказав він, — про існування якої, як мені відомо, немає ані слова в галактичних