Гендерсон, повелитель дощу - Сол Беллоу

– Золотко, твій тато вчинив так, як учинив би на його місці кожний інший тато.

Знову ніякої відповіді, і жодні мої зусилля ні до чого не призвели. Зник вираз мовчазного щастя, який я помітив у її очах двадцять першого грудня.

Повертаючись із Провіденса самотою, я аж стогнав від розпачу, потім пішов у клубний вагон, дістав колоду карт і почав розкладати пасьянс. Кілька пасажирів стояли біля мене й чекали, коли зможуть сісти, але я захопив увесь стіл для себе одного. До того ж я був п’яний, і жодна людина при своєму розумі не зважилася б мене потурбувати. Я розмовляв уголос, стогнав, і карти падали на підлогу. В Данбері провідник та кілька пасажирів мусили допомогти мені зійти з поїзда, і я ліг на лаву в станційній залі, голосно лаючись:

– На цій країні лежить тавро прокляття! Щось у ній не так. У ній панує зло. На цій країні лежить тавро прокляття!

Начальник станції був мій давній знайомий; він порядний старий чолов’яга і не дозволив лягавим відвести мене до відділка. Він зателефонував Лілі, щоб забрала мене, і вона приїхала фургоном.

А тепер розповім про події, які відбулися, коли настав мій день – день божевілля і сліз. Був зимовий ранок, і за сніданком я лаявся з дружиною через наших пожильців. Лілі привела до ладу одну будівлю на нашій садибі – серед небагатьох інших я не використав її під хлів для свиней, бо вона була надто ветха й стояла далеченько від нашого будинку. Я сам звелів Лілі взятися до діла, але потім закрив гаманця, і всередині будівлю обшили не деревом, а тонкими панелями, та й на інші доробки грішми я розкидатися не став. Там тільки влаштували нову вбиральню та пофарбували стіни, всередині й знадвору. Але ті стіни пропускали холод. Настав листопад, і пожильці почали мерзнути. Адже вони були люди книжні й мало рухалися, щоб зігрітись. Кілька разів вони скаржилися на холод, а потім сказали Лілі, що хочуть виїхати.

– Гаразд, хай вибираються, – заявив я.

Завдаток я їм, звісно, не повернув. Отже, відремонтована будівля залишилася порожня, і гроші, витрачені на цегляні роботи, на нову вбиральню, умивальник та все інше, пішли котові під хвіст. До речі, пожильці покинули після себе кота. Отож того дня я був у препоганому настрої. За сніданком я люто лаявсь і так гахнув кулаком по столу, що аж кавник перекинувся.

Потім Лілі раптом надовго замовкла; на її обличчі з’явився переляк, і вона стала дослухатись, і я теж нашорошив вуха. Вона сказала:

– Ти випадково не бачив міс Ленокс? Вона ще чверть години тому мала принести нам яйця.

Міс Ленокс, літня жінка, жила від нас через дорогу і щодня приходила зготувати нам сніданок. Химерна, вбога на розум і дрібненька на зріст стара діва, вона носила на голові шотландський берет, а щоки в неї були червоні й округлі. Вона шаруділа по кутках, ніби миша, і забирала додому порожні пляшки, порожні картонні коробки та інший такий мотлох.

Я вийшов на кухню й побачив старушенцію на підлозі – вона була мертва. В ті хвилини, коли я клекотів гнівом, її серце зупинилося. Яйця все ще варилися на вогні і бились об стінки чавунця, як то буває, коли закипає вода. Я вимкнув газ. Мертва! Крихітне беззубе личко, до якого я доторкнувся суглобами пальців, було вже холодне. Душа вилетіла з вікна – як струмінь повітря, як протяг, як мильна бульбашка. Я невідривно дивився на покійницю. То ось він який, кінець людського життя, ось воно, прощання навіки! Всі останні дні й тижні овіяний вітром сад говорив мені про цю істину і ні про що інше; а я все не розумів, про що повідомляла мені та сірість, білість і брунатність – кора, сніг і безлисте гілля дерев. Лілі я нічого не сказав. Не знаючи, що робити, я написав на папірці «Не турбуйте» і приколов аркушик до спідниці старої, а сам вийшов у морозяний зимовий сад і попростував через дорогу до її будинку.

У неї на подвір’ї росла стара катальпа, стовбур і нижні сучки якої були пофарбовані в голубий колір. Угорі стара прилаштувала невеличкі люстерка й фари від старого велосипеда, які світили в темряві; влітку вона любила вилазити на дерево й сидіти там зі своїми котами, попиваючи пиво з бляшанки. І ось тепер один з її улюбленців дивився на мене з дерева, і я, проходячи під ним, подумки відкинув будь-яке звинувачення, що його міг прочитати в погляді кота. За що було мене винуватити – хіба за те, що голос у мене гучний, а мій гнів виявляється завжди бурхливо?

В будинку мені довелося продиратися з кімнати в кімнату крізь хащі коробок, ящиків, кошиків та дитячих візків, які збирала стара. Там були візки ще з минулого століття, можливо, серед них стояв і той, у якому возили мене, бо міс Ленокс підбирала свій брухт у всій околиці. Пляшки, лампи, старі маслянки, свічники лежали просто на підлозі, тут-таки валялися торби, напхом напхані всіляким мотуззям та лахами, зубчасті відкривачки, що їх на молочарнях видають замовникам – ними дуже зручно зривати паперові накривки з молочних пляшок, – і величезні кошики, наповнені ґудзиками та китайськими дверними ручками. А на стінах висіли календарі, прапорі, старовинні фотографії.

І я подумав: «О ганьба, ганьба! О кричуща ганьба! Як ми можемо? Що ми собі дозволяємо? Що ми робимо? Адже кожного з нас чекає остання оселя, видовбана в землі. Оселя без дверей і без вікон. Отож, Бога ради, ворушися, Гендерсоне, поки маєш таку змогу. Бо й ти помреш – помреш безславно й ганебно. Смерть перетворить тебе на ніщо, і нічого не залишиться після тебе, нічого не збережеться, крім купи мотлоху. Атож, нічого після тебе не залишиться, так мовби нічого й не існувало. А поки що, у цю мить, ти ще існуєш, ти ще живеш! Заради всього святого, заради самого себе тікай звідси, тікай якомога скоріш!»

Лілі плакала над бідолашною старенькою.

– Навіщо ти залишив таку записку? – спитала вона.

– Щоб ЇЇ ніхто не чіпав, поки не прийде слідчий, – сказав я. – Так велить закон. Я й сам майже не доторкався до неї.