Червона зоря - Олександр Олександрович Богданов

майже завжди прикуто до праці, що його голова повсякчас вирішує якісь складні питання. Він цілковито неподібний до Менні: цей завжди ясно бачить усе оточення і навіть мені самому не раз умів пояснити, чого мені хочеться, що мене бентежить, чого шукає мій розум чи моє почуття.

— Коли все це так, то, мабуть, до нас, повних суперечностей і вад земних людей, Стерні ставиться доволі вороже?

— Вороже? Ні; це почуття йому чуже. Але скептицизму у нього, гадаю, більше, ніж би слід було його мати. Він пробув у Франції всього півроку і вже протелеграфував Менні: «Тут шукати нема чого». Можливо, що почасти він і мав рацію, бо ж і Летта, що був разом з ним, — і цей годящої людини не знайшов. Але характеристики, що він дає людям тої країни, значно суворіші, ніж характеристики Летти і, звісно, однобокі, хоч нічого безпосередньо невірного в собі і не приховують.

— А хто такий цей ваш Летта? Я його якось не пригадую.

— Хімік, помічник Менні, уже не молода людина, старший від усіх на нашому етеронефі. Ви з ним швидко подружитесь і це дасть вам чималу користь. У нього лагідна вдача і неабияка здатність розуміти чужу душу, хоч він і не психолог, як Менні. Заходьте до нього в лабораторію: він буде радий цьому і покаже вам багато дечого цікавого.

Тут я пригадав, що ми відлетіли від Землі вже далеко і мені схотілося поглянути на неї. Ми пішли разом до однієї з бічних зал із великими вікнами.

— Чи не доведеться нам пролітати повз Місяць? — спитав я йдучи.

— Ні, Місяць лишається далеко збоку і то дуже шкода. Мені також хотілося б подивитись на нього зблизька. З Землі він видавався мені таким чудним. Великий, холодний, повільний, загадково спокійний. — він зовсім не нагадував мені двійко наших місяців, що, ніби та весела, жвава дітвора, так швидко бігають по небу і так швидко змінюють своє личко. Ваш місяць хоч і один, проте він значно яскравіший за наших пару і світло його таке приємне. Яскравіше світить і ваше Сонце. Тут вам випало велике щастя. Ваш світ у два рази світліший за наш; тому саме вам і непотрібні такі очі, як наші — з великими зіницями, аби ловити значно слабше проміння нашого дня і нашої ночі.

Ми сіли біля вікна. Земля сяяла оддалік велетенським серпом; на ньому можна було помітити лише обриси заходу Америки, північного сходу Азії, невиразну пляму Великого океану, та білу — Північного Льодовитого. Весь Атлантичний океан і Старий Світ ховалися в темряві; про їхню присутність за розпливчастим краєм серпа можна було лише здогадуватись, і саме тому, що ця темна частина Землі закривала зорі на великому просторі чорного неба. Наша скісна траєкторія й обертання Землі навколо своєї осі призвели до такої зміни картини.

Я дивився на Землю і журба мене взяла, що не бачу я рідного краю, де так жваво вирує життя, боротьба і страждання, де ще вчора стояв я у лавах товаришів, а нині на моє місце мусив стати інший. І зневіра підвелася в моїй душі.

— Там, унизу, там ллється кров, — вимовив я, — а тут учорашній працівник лише спокійнісінько дивиться…

. — Кров ллється за краще майбутнє, — відповів мені Нетті, — але й для успіху самої боротьби — треба знати те краще майбутнє. А ви сидите тут саме заради того знання.

Несамохіть, раптово стиснув я йому його маленьку, майже дитячу руку.

VIII. ПРИЗВИЧАЮВАННЯ

Земля невпинно віддалялась і, ніби худнучи від розлуки, набувала вигляду місячного серпа, супроводжуваного також і зовсім дрібненьким серпом справжнього Місяця. Одночасно ж усі ми, мешканці етеронефа, ставали якимись фантастичними акробатами, здатними літати без крил і зручно приймати всяку бажану й небажану позицію — до помосту, до стелі, чи до стін головою — майже однаково… Поволі я звикав до своїх нових товаришів і починав почувати себе з ними вільніше.

Вже на другий день після нашого відплиття (ми зберігали цей рахунок часу, хоч для нас, звичайно, справжніх днів і ночей уже не було), я з власної ініціативи перевдягся в марсіанську одежу, щоб менше від усіх відрізнятися. Одежа ця сподобалася мені й сама по собі: проста, зручна і без усяких непотрібних умовних подробиць, як, наприклад, краватка чи манжети, вона нічим не зв’язувала волі рухів. Окремі частини так сполучалися невеличкими ґудзиками, що вся одежа ставала чимось суцільним, а проте, в разі потреби, зовсім легко було відстебнути і зняти, наприклад, один чи обидва рукави, а то й цілу блузу. І манери моїх товаришів схожі були до їхньої одежі: безпосередність і відсутність усього зайвого й умовного. Вони ніколи не віталися, не прощались, не дякували, не затягували задля ввічливості розмови, коли її безпосередню мету було вичерпано; одночасно ж вони дуже терпляче давали всякі пояснення, уважно пристосовуючись до рівня розуміння слухача та входячи в його психологію, хоч би як сильно різнилася вона від їхньої власної.

Само собою розуміється, я з перших же днів почав учитися їхньої рідної мови і всі вони з великою охотою взялися мені допомагати, особливо — Нетті. Мова марсіан дуже оригінальна; попри всю простоту її граматики і правил словотворення, вона має свої особливості, і освоїтися з ними мені було досить важко. Її правила не знають винятків, у ній немає такого поділу, як чоловічий, жіночий і середній роди; але ж поряд з тим усі назви предметів і прикмет відмінюються за часами. Це ніяк не вміщалося мені в голову.

— Скажіть на милість, навіщо вам здалися ці форми? — запитав я в Нетті.

— Та невже ж ви не розумієте? От ви, в своїх мовах, називаючи предмет, уважно відзначаєте, чи вважаєте ви його за чоловіка, чи за жінку, що, власне кажучи, нікому не є потрібним, відносно ж неживих предметів видається навіть чудним. Куди більше рації відрізняти предмети, що існують, від тих, що їх уже