Червона зоря - Олександр Олександрович Богданов

З моменту відплиття минуло біля двох годин, а зменшення ваги вже давало себе почувати, і поки що — найприємнішим способом: тіло ставало легшим, рухи вільнішими — та й годі. Атмосферу ми вже встигли минути цілком, але це нас ніяк не турбувало, бо кисню на нашому герметично закритому кораблі було, звичайно, досхочу. Видима половина земної поверхні стала остаточно нагадувати географічну мапу — з переплутаним, правда, масштабом, дрібнішим посередині і більшим до обрію; подекуди її вкривали ще й білі плями хмар. На півдні, за Середземним морем, північ Африки та Аравію крізь блакить можна було бачити досить добре; на півдні, за Скандинавією, погляд безнадійно блукав по сніговій та льодовій пустелі, — лише скелі Шпіцбергена малювалися ще самотньою темною плямою. На сході, за зеленкувато-рудою смугою Уралу, подекуди перетнутою сніговими плямами, починалося знову суцільне царство білого кольору з лише де-не-де зеленкуватим полиском — блідим натяком на велетенські хвойні гаї Сибіру. На заході, за яскравими контурами середньої Європи, розпливалися під хмарами береги Англії і північної Франції. Я не міг довго без відпочинку дивитися на цю величну картину, бо думка про страшну глибину безодні, над котрою ми були, швидко викликала у мене почуття, подібне до непритомності. Я відновив розмову з Менні.

— Ви капітан корабля, правда?

Менні ствердно мотнув головою і додав:

— Але це зовсім не свідчить, що мені належить те, що у вас зветься владою начальника. Просто я маю найбільший досвід у справі керування етеронефом і мої вказівки беруться до уваги так само, як я приймаю астрономічні розрахунки Стерні, або ж — як усі ми приймаємо медичні поради Нетті для підтримання нашого здоров’я й робочої сили.

— А скільки ж років цьому докторові Нетті? Він видається мені занадто молодим.

— Не пригадаю. 16 чи 17, — з посмішкою відповів Менні.

Так само вгадував і я. Але мене не могла не здивувати така рання вченість.

— І в такому віці вже бути лікарем! — несамохіть вихопилося в мене.

— Ще ж і додайте: тямущим і досвідченим лікарем. — притиснув Менні.

В ту хвилю я не зміркував, а Менні може й навмисне не нагадав мені, що роки марсіан майже вдвічі довші за наші; Марс обходить Сонце за 686 наших днів, — отже 10 років Нетті відповідали 30 нашим земним рокам.

Пополуднувавши, пішли ми оглядати наш «корабель». Перш за все пішли ми «в машину». Машинерія забрала собі весь нижній поверх етеронефа, містячись просто на плескатому його дні. Поверх поділявся на п’ять кімнат: одну центральну і чотири бічних. Якраз посередині центральної кімнати стояла моторна машина, а округ неї з усіх чотирьох боків уставлено було в поміст круглі скляні вікна, одне з чистого кришталю, а три з трикольорового скла різних барв: скло було в три сантиметри завтовшки, навдивовижу прозоре. В цю хвилю ми могли бачити через них лише частину земної поверхні.

Головною частиною моторної машини був вертикальний металічний циліндр трьох метрів заввишки і півметра в діаметрі, зроблений, як пояснив Менні, з осмію — шляхетного, спорідненого з платиною металу, що майже зовсім не плавиться. У циліндрі відбувався розпад радійної матерії: розпечені до червоного жару стінки в 20 сантиметрів завтовшки яскраво свідчили про енергію цього процесу. Проте в кімнаті не було дуже душно: весь циліндр було вкрито вдвічі товщим футляром з якоїсь прозорої матерії, що дуже добре захищала від вогню: зверху від цього футляру йшли канали, а ними гаряче повітря текло в усі боки, рівномірно гріючи весь етеронеф.

Інші части машини, сполучені різними іншими способами з циліндром — електричні бобіни, акумулятори, покажчики з циферблатами і т. д. — в доброму ладі розмішено було навкруги. Завдяки системі люстр черговий машиніст бачив їх усі одразу, не сходячи зі свого кріселка.

З бічних кімнат одна була «астрономічна»; праворуч і ліворуч від неї були «водяна» і «киснева»; проміж ними ж — «рахівнича». В астрономічній кімнаті поміст і зовнішня стінка були з суцільного кришталю, з геометрично вишліфуваного скла ідеальної прозорості. Коли я, йдучи висячими місточками слідом за Менні, зважувався позирнути просто вниз, то між собою й безоднею під нами я не помічав рішуче нічого і мусив затуляти собі очі, бо болюче паморочилася голова. Я силкувався дивитися вбік, — на інструменти, котрі містилися поміж сітки містків на хитромудрих штативах, що йшли зі стелі та внутрішніх стін кімнати. Головний телескоп був біля двох метрів завдовжки, але мав невідповідно великий об’єктив такої ж, певне, великої оптичної сили.

— На окуляри ми вживаємо лише алмаз, — зауважив Менні, — він дає найбільше поле зору.

— До якої міри побільшує цей телескоп? — спитав я.

— Чітке побільшення — біля 600 раз, — відповів Менні; — коли ж його не досить, ми поле зору фотографуємо і розглядаємо фотографію під мікроскопом. Таким чином побільшення фактично доводиться до 60 тисяч і навіть вище: часу ж на фотографування йде менше хвилини.

Менні запропонував мені зараз же подивитися в телескоп на полишену Землю. Телескопа він навів на неї сам.

— Віддаль тепер біля 2000 кілометрів. — сказав він. — Чи впізнаєте ви, що бачите?

Я одразу ж упізнав порт скандинавської столиці, куди не раз їздив у справах партії. Мені цікаво було розгледіти пароплави на рейді. Повернувши бічну ручку на телескопі, Менні в одну мить замість окуляра поставив фотографічну камеру, а через кілька секунд зняв її з телескопа і цілком пересадив у великий апарат, що стояв поруч і виявився мікроскопом.

— Ми викликаємо й зміцнюємо малюнок у самому мікроскопі, не торкаючись до скельця руками, — пояснив він і після кількох дрібних операцій, через якихось півхвилини, пустив мене до окуляра мікроскопа.

Напрочуд чітко побачив я відомий мені пароплав Північного Товариства — так, ніби я був лише за кілька кроків від нього; діапозитивний