Ілюзія Бога - Річард Докінз
Людина, якій я присвятив цю книжку, заробляла на життя, виставляючи дивовижний світ науки в комічному світлі. Ось іще один уривок із його імпровізованої промови, виголошеної 1998 року в Кембриджі, яку я вже цитував: «Той факт, що ми живемо на дні глибокої гравітаційної ями, на поверхні огорнутої газом планети, яка на відстані 150 мільйонів кілометрів обертається навколо ядерної вогняної кулі, і вважаємо це нормальним, яскраво демонструє нам, наскільки упереджене наше сприйняття реальності». Якщо інші письменники-фантасти використовували дивакуватість науки, щоб викликати в читачів відчуття таємничості, то Дуглас Адамс за допомогою цього прийому викликáв у нас сміх (ті, хто читав «Путівник по Галактиці для космотуристів», можуть згадати хоча б «двигун на нескінченній неймовірності»). Сміх, мабуть, — найвідповідніша реакція на дивовижні парадокси сучасної фізики. Бо якщо не сміятися, то залишиться тільки заплакати — принаймні так мені здається.
Квантова механіка як найвитонченіше досягнення наукового прогресу ХХ століття дозволяє робити напрочуд успішні передбачення в реальному світі. Щоб продемонструвати точність її прогнозів, Річард Фейнман порівняв їх із передбаченням відстані, що дорівнює ширині Північної Америки, з точністю до товщини людської волосини. Прогностичні успіхи квантової теорії означають, що вона до певної міри відповідає істині; істині в тому самому сенсі, в якому ми вважаємо істинними навіть найбільш приземлені факти, що відповідають здоровому глузду. Проте для отримання цих передбачень, квантовій теорії доводиться виходити з настільки дивних і таємничих засновків, що навіть сам Фейнман, не стримавшись, заявив (існують різні версії цієї фрази, але я скористаюся тією з них, яка мені здається найвлучнішою): «Якщо ви думаєте, що розумієте квантову теорію,.. то ви її точно не розумієте»77.
Ця теорія настільки чудернацька, що фізикам доводиться хапатися то за одну, то за іншу її парадоксальну «інтерпретацію». І слово «хапатися» тут не випадкове. У книзі «Тканина реальності» Дейвід Дойч хапається за одну з інтерпретацій квантової теорії, яка передбачає існування величезної кількості всесвітів, мабуть, через те, що її найслабше місце — всього-на-всього її безглузда марнотратність. Згідно з нею, в реальності існує незліченна (і дедалі більша) кількість паралельних всесвітів, які ніяк не можуть спостерігати одне одного за винятком швидкоплинних митей під час квантово-механічних експериментів. У деяких із них я вже помер. Ще в невеликій кількості ви маєте зелені вуса. І так далі.
Не меншою чудернацькістю відзначається і її альтернатива — «копенгагенська інтерпретація», відмітна ознака якої — не марнотратність, а приголомшлива парадоксальність. Ервін Шредінґер вигадав жартівливу історію про кота, яка описує цю інтерпретацію. Кота закрито в коробці з механізмом, який уб’є його, якщо відбудеться певна квантова подія. Не відкривши кришки, ми не можемо дізнатися, живий кіт чи мертвий. Однак здоровий глузд підказує нам, що кіт може бути тільки живим або тільки мертвим. Копенгагенська інтерпретація ж усупереч здоровому глузду твердить, що до відкриття кришки все, що існує там, — тільки ймовірність. Тільки-но ми її відкриваємо, відбувається колапс хвильової функції і для нас залишається тільки одна подія: кіт мертвий або кіт живий. Але поки кришку не відкрито, він не живий і не мертвий.
«Багатосвітова» інтерпретація квантової теорії пояснить цей експеримент так: в одних всесвітах кіт залишиться живим, а в інших — мертвим. Ні одна інтерпретація, ні інша не задовільні з погляду нашого здорового глузду та інтуїції. Проте наших фізиків-мачо це анітрохи не обходить. Для них важливо тільки те, що математика спрацьовує, а отримані прогнози підтверджуються експериментально. Більшість із нас не наважиться йти за ними далі, бо нам потрібні які-небудь наочні приклади, аби розуміти, що ж там «насправді» відбувається. До речі, Шредінґер запропонував свій уявний експеримент із котом якраз для того, щоб продемонструвати абсурдність копенгагенської інтерпретації.
Біолог Льюїс Волперт переконаний, що чудернацькість сучасної фізики — лише вершина айсберга. Узагалі наука, на відміну від технології, схильна знущатися зі здорового глузду156. Ось непоганий приклад: кожного разу, коли ви випиваєте склянку води, у ваше тіло з досить високою ймовірністю може потрапити хоча б одна молекула, яка побувала в сечовому міхурі Олівера Кромвеля. І це лише ази теорії ймовірності. Кількість молекул у склянці води набагато більша за кількість склянок, на які можна розділити всю воду, яка є в світі. Тому випиваючи склянку, ми споживаємо досить велику частку молекул води, які існують у нашому світі. Але що там той Кромвель чи сечовий міхур, якщо ви щойно вдихнули атом азоту, який колись видихнув ігуанодон, який стояв третім ліворуч від того високого саговника. Хіба не чудово жити в світі, в якому не тільки можливі такі збіги, а ще й вам дарована здатність розуміти, як і чому вони відбуваються? Мало того, ви ще й можете донести своє розуміння до широкої аудиторії, причому не як вашу особисту думку чи переконання, а як обґрунтоване твердження, переконавшись у надійності доказів якого, вона визнає його слушність. Мабуть, саме це мав на увазі Карл Саґан, пояснюючи, чому взявся за написання книги «Світ, повний демонів: Наука як свіча в пітьмі»: «Для мене не пояснювати науку людям — ненормально. Коли ти закоханий, то хочеш розповісти про це всьому світу. Ця книга — моя особиста розповідь-зізнання про любов на все життя, яка спалахнула між мною і наукою».
Виникнення складних форм життя у процесі еволюції, навіть саме їх існування у всесвіті, яким керують фізичні закони, — уже тільки це варте подиву; або було б варте подиву, якби подив не був емоційною реакцією, що може виникнути тільки в мозку, сформованому цим самим дивовижним процесом. Адже, з погляду антропного принципу, нашому існуванню дивуватися не слід. Утім, переконаний, що зі мною погодиться більшість людей, що все-таки факт нашого існування приголомшливо дивовижний.
Тільки подумайте. Лише на одній планеті — можливо, єдиній у всьому всесвіті, — молекули, з яких зазвичай не утворюється нічого серйознішого за шмат каменю, зібралися в згусток матерії завбільшки з ту саму каменюку, але з настільки складнющою будовою, що він здатен бігати, стрибати, плавати, літати, бачити, чути, ловити та з’їдати інші аналогічні рухомі згустки складної матерії; деякі з них здатні думати й відчувати, ба навіть закохуватися в інші згустки складності. Зараз ми розуміємо суть процесу, який створив усю цю дивовижу, хоч іще до 1859 року губилися в здогадах. До цієї дати він здавався нам неймовірно дивним. А тепер, завдяки Дарвіну, він просто дивовижний. Ухопившись за просвіт паранджі, Дарвін почав розривати її, дозволивши ринути всередину потоку нових, запаморочливих знань, які викликали небачене доти піднесення людського духу, зрівнятися з яким може хіба Коперникове відкриття того, що Земля не перебуває в центрі всесвіту.
«Поясни мені, — запитав якось свого друга видатний філософ ХХ століття Людвіґ Вітґенштайн, — чому всі вважають, що людині було природніше припустити, нібито сонце обертається навколо Землі, а не Земля навколо сонця?» Той відповів: «Тому що все виглядає так, неначе Сонце обертається навколо Землі». На що Вітґенштайн відповів: «А як тоді все мало виглядати, якби Земля оберталася навколо сонця?» Інколи я цитую цю розмову під час лекцій, щоб розсмішити аудиторію. Натомість після неї залягає німа тиша.
У рамках того обмеженого світу, в якому еволюціонував наш мозок, рух малих
