Ілюзія Бога - Річард Докінз

В одному староєгипетському написі про бога-творця Пта всіх інших богів названо варіаціями його «голосу» або «язика». Сучасні переклади не вдовольняються дослівним значенням слова «голос», натомість пропонуючи розглядати інших богів як «об’єктивовані втілення духу [Пта]». Відкидаючи таке вчене тлумачення, Джейнс пропонує серйозно ставитися до дослівного значення фрази. Тобто що боги — це голоси-галюцинації, які люди чули в своїй голові. Далі автор припускає, що боги виникли зі спогадів про покійних правителів, котрі в певному сенсі продовжували впливати на своїх підданців через голоси, які ті чули в своїх головах. Правдоподібна чи ні, праця Джейнса достатньо приваблива, щоб згадати її в книзі про релігію.

Повернімося тепер до гіпотези, яку я виснував із книги Джейнса, про те, що боги й «Боні» — це різні етапи одного процесу, але розташовані в протилежній послідовності до тієї, яка випливає з теорії педоморфозу. Фактично вона зводиться до того, що руйнування двокамерного розуму відбулося не відразу, а поступово, у вигляді відкочування в дитинство моменту усвідомлення нереальності голосів-галюцинацій та примар. У зворотній послідовності повторюючи педоморфоз, боги-галюцинації спершу покинули дорослих людей, а потім відступали все далі й далі в дитинство, доживши до нашого часу лише у вигляді «Боні» та «пурпурового чоловічка». Недоліком цієї гіпотези є те, що вона не пояснює, чому боги й у наш час супроводжують багатьох людей до глибокої старості.

Можливо, доречніше було б не розглядати богів як предтеч «Бонь» або навпаки, а трактувати обидва феномени як побічні наслідки того самого психологічного нахилу. Спільним для них є те, що як Бог, так і Боня дарують утіху та слугують чудовим джерелом альтернативної думки для оцінки ідей. Таким чином, ми повертаємося до озвученої в п’ятому розділі теорії виникнення релігії яко побічного продукту людської психіки.

Втішання

Настав час розглянути важливу функцію, яку Бог виконує для нас, — утішання, та відповісти на гуманітарний виклик знайти йому заміну в разі, якщо він не існує. Багато людей, які погоджуються, що Бог найпевніше не існує і що його існування не обов’язкове для підтримання моралі, все-таки виправдовують віру в нього своїм, як вони вважають, козирним аргументом: гіпотетичною психологічною або емоційною потребою в Бозі. Дехто з них із ноткою агресивності в голосі питає: якщо ви хочете усунути релігію, то що посяде її місце? Що ви запропонуєте людям на смертному ложі, їхнім скорботним родичам, самотнім Елеонор Ріґбі, для яких Бог — їхній єдиний друг?

Почати слід із того, що, в принципі, зрозуміло без будь-яких обґрунтувань: здатність релігії втішати людей не робить її істиною. Навіть якщо сильно послабити вимоги; навіть якщо неспростовно продемонструвати, що віра в існування Бога надзвичайно важлива для психологічного та емоційного благополуччя людини; навіть якщо виявиться, що всі атеїсти — безнадійні невротики, яких постійно штовхає до самогубства глибокий екзистенційний страх, — ніщо з цього ні на йоту не наблизить релігію до статусу істини, не додасть і дещиці доказів на користь існування Бога. Усі ці заяви можна тлумачити хіба як докази бажаності віри в існування Бога, навіть якщо його немає. Як я вже згадував, Деніел Деннетт у книзі «Зняти прокляття» проводить розрізнення між вірою в Бога та вірою в віру, тобто переконаністю в тому, що вірити потрібно, навіть якщо сама віра хибна: «Вірую, Господи, поможи недовірству моєму!» (Євангеліє від Марка 9:24). Людей закликають сповідувати віру, незалежно від того, вірять вони в неї чи ні. Кажуть, повторивши одне й те саме достатньо багато разів, можна переконати себе в його істинності. Припускаю, у всіх нас знайдуться знайомі, котрі прихильно ставляться до релігійної віри й захищають її від критиків, хоч при цьому неохоче визнають, що й самі не вірять.

Дізнавшись про таке розрізнення із книги Деннетта, я відтоді неодноразово переконувався в його слушності. Можна без перебільшення сказати, що більшість знайомих мені атеїстів приховують свій атеїзм за фасадом благочестивості. Самі вони не вірять у надприродне, але роблять собі невелику поблажку, залишаючи місце для ірраціональних поглядів. Фактично, вони вірять у віру. Диву даєшся, як багато людей не бачать різниці між твердженнями «Х відповідає істині» та «бажано, щоб люди вірили, що Х відповідає істині». Хоч, може бути, вони не впадають у логічний заблуд, а просто вважають істину менш важливою порівняно з людськими почуттями. Не хочу применшувати значення наших почуттів, але давайте в кожній розмові будемо конкретними: ідеться про почуття чи істину. Те й те має значення, але вони не тотожні.

І в будь-якому разі моє гіпотетичне допущення надмірне й безпідставне. Не знаю жодних емпіричних доказів, які б свідчили, що атеїсти більш схильні почуватися нещасливими, впадати у відчай, страждати від безнадії. Деякі атеїсти щасливі, деякі — нещасливі. І так само серед християн, юдеїв, мусульман, індуїстів та буддистів можна знайти як бідолах, так і щасливців. Можливо, існують якісь статистичні натяки на зв’язок між щастям і вірою (або її відсутністю), але сумніваюся, чи цей зв’язок може бути сильним що в один, що в інший бік. Мене більше цікавить питання, чи існують якісь вагомі підстави для депресії у тих, хто живе без Бога. Насамкінець книги я хочу показати, що все якраз навпаки: люди, які не дотримуються віри в надприроднє, мають кращі шанси прожити щасливе життя і реалізувати себе. Але спершу доведеться розглянути претензії релігії на роль утіхи для тих, хто страждає.

Утішання, згідно з «Коротким оксфордським словником англійської мови» — це пом’якшення суму або психологічного страждання. Я виділю два типи втішання:

1. Безпосередньо фізичне втішання. Мандрівник, якого заскочила ніч у горах, знайде втіху в великому, теплому сенбернарі, а тим паче, якщо до його нашийника буде прив’язана пляшечка коньяку. Заплакана дитина знайде втіху в обіймах сильних рук дорослого, який її пригорне й прошепоче заспокійливі слова на вухо.

2. Утіха від відкриття раніш невідомого факту або відкриття нового погляду на відомі факти. Жінка, чий чоловік загинув на війні, відчує втіху, дізнавшись, що вагітна від нього або що він загинув героїчною смертю. Також ми можемо відчувати втіху, відкривши новий погляд на певну ситуацію. Наприклад, філософ зазначає, що в смерті літньої людини немає нічого особливого. Дитина, якою вона була, «померла» давним давно й не в результаті раптового відходу з життя, а через поступове дорослішання. Кожна з семи шекспірівських стадій життя «відмирає», поступово переходячи в наступну. Із цього погляду, та мить, коли літня людина остаточно покидає білий світ, нічим не відрізняється від повільних «смертей», які вона переживала протягом життя154. Людина, яку не тішить перспектива своєї смерті, може знайти розраду в такій зміні кута зору на цю подію. А може й не знайти, але в будь-якому разі це приклад знаходження втіхи через самоаналіз. Марк Твен по-іншому обґрунтовував відсутність страху смерті: «Я смерті не боюся. До свого народження я був мертвим мільярди й мільярди років, не відчуваючи від цього жодних незручностей». Твенове глибокодумство не звільняє нас від неминучості смерті, але пропонує подивитися на неї в іншому, більш утішному світлі. Не боявся смерті й Томас Джефферсон, котрий, вочевидь, не вірив ні в яке потойбічне життя. За словами Крістофера Гітченза, «під кінець життя Джефферсон неодноразово писав друзям, що очікує свого кінця без тіні надії чи страху. Фактично, цим він прямо заявив, що не був християнином».

Загартовані інтелектуали, напевно, готові прочитати