Ілюзія Бога - Річард Докінз

об’єктів більш імовірний, ніж рух великих, тому останні сприймалися як тло, відносно якого рухалися перші. У процесі обертання планети об’єкти, які завдяки своїй фізичній близькості здавалися великими: гори, дерева, будинки, ґрунт під ногами, — рухалися синхронно між собою та зі спостерігачем відносно таких небесних тіл, як сонце та зірки. Тому мозок, сформований нашим еволюційним досвідом, приписував рух саме їм, а не горам і деревам на задньому плані.

Зараз я хотів би заглибитися в щойно сформульовану думку про те, що сприйняття нами світу та наша здатність інтуїтивно схоплювати одні ідеї на противагу іншим визначаються походженням нашого мозку, котрий формувався еволюційно. Фактично, мозок — це бортовий комп’ютер, який еволюційно відточувався так, щоб допомагати нам виживати в світі (далі називатиму його Серединним світом), у якому об’єкти, важливі для нашого виживання, не дуже великі й не дуже малі; в якому речі залишаються на місці або рухаються повільно порівняно зі швидкістю світла; в якому дуже малоймовірні події можна просто вважати неймовірними. Просвіт нашої інтелектуальної паранджі був вузьким, бо наші пращури не потребували ширшого, щоб вижити у своєму світі.

Наука, всупереч усьому нашому здоровому глузду з його еволюційним багажем досвіду, вчить нас, що тверді тіла на кшталт кристалів та каменів майже повністю складаються з порожнього простору. Зазвичай їх будову ілюструють, проводячи аналогію між ядром атома та мухою в центрі спортивного стадіону. У такому разі ядро сусіднього атома лежатиме за ме­жами стадіону. Таким чином, навіть найтвердіший, найміцніший і найщільніший камінь «насправді» майже повністю складається з порожнього простору, в який зрідка вкраплюються крихітні частинки, розділені такими колосальними відстанями, порівняно з якими самі вони здаються нікчемними. То чому ж камінь на вигляд і дотик твердий, міцний і непроникний?

Навіть не намагатимуся вгадати, як би Вітґенштайн відповів на це запитання. У мене як еволюційного біолога є своя відповідь. Наш мозок розвивався, щоб допомагати нашим тілам орієнтуватися в світі, об’єкти в якому сумірні з розміром нашого тіла. Еволюція не вимагала від нас орієнтації в світі атомів. А якби вимагала, тоді б, напевно, наш мозок навчився сприймати весь цей порожній простір у молекулярній будові каменю. Камінь здається твердим і непроникним на дотик, бо наші пальці справді не можуть заглибитися в нього. Його непроникність пояснюється не розміром і відстанню між частинками, з яких складається матерія каменю, а силовими полями, з якими пов’язані ці розпорошені частинки «твердої» матерії. Мозку було зручно сконструювати поняття твердості й непроникності, бо вони допомагали нашим тілам ефективно прокладати шлях світом, об’єкти якого (які ми називаємо «твердими») не можуть одночасно займати один і той самий простір.

До слова, невеликий гумористичний перепочинок — із книги Джона Ронсона «Чоловіки, які витріщалися на кіз»:

Ось одна правдива історія, яка сталася влітку 1983 року. Генерал-майор Альберт Стаблбайн ІІІ сидів за своїм робочим столом у Арлінгтоні (штат Вірджинія), пильно вдивляючись у стіну, обвішану численними нагородами, які детально розповідали про його довгий і видатний шлях військового. Зараз він керує розвідкою Сполучених Штатів, маючи 16 тисяч солдатів у підпорядкуванні… Його очі не бачать нагород, а націлені на саму стіну. Він повинен зробити з нею дещо, про що навіть лячно подумати. Усі його думки зосереджені на виборі, який зараз слід зробити. Він може залишитися в своєму кабінеті або перейти в сусідній — такий вибір стоїть перед ним. І генерал зважився: він іде в сусідній… Він підводиться з крісла, обходить стіл і набирає крок. «З чого зреш­тою, — налаштовує він себе, — складається атом? Із простору!» Генерал прискорює крок. «З чого переважно складається моє тіло? — продовжує. — З атомів!» Він майже вже біжить підтюпцем. «А з чого переважно складається стіна? — питає себе. — З атомів! Усе, що від мене вимагається — об’єднати порожнину з порожниною». …Далі генерал Стаблбайн врізається носом у стіну кабінету. «Прокляття!» — зривається подумки. Генералу Стаблбайну ніяк не вдається пройти крізь стіну — і це його неабияк дратує. Що не так із ним? Чому йому цього досі не вдалося? Може, в його голові просто забагато службових клопотів, які не дають змоги належним чином сконцентруватися? Він анітрохи не сумнівається, що здатність проходити крізь тверді об’єкти в майбутньому стане звичайним прийомом у роботі розвідників. А коли це станеться, хіба наївно думати, що відтак настане кінець усім війнам? Бо ж хто захоче тягатися з армією вояків, які здатні проходити крізь стіни?

На веб-сайті організації, якою зараз, вийшовши у відставку, керує разом зі своєю дружиною генерал Стаблбайн, його влучно охарактеризовано як «мислителя, який не вкладається в звичайні рамки».

Людям, які виросли в Серединному світі, не потрібно докладати особливих зусиль, щоб збагнути істини на кшталт такої: «Якщо генерал-майор рухається зі звичайною швидкістю, з якою генерал-майори та інші об’єкти Серединного світу здатні переміщуватися, та врізається в інший твердий об’єкт Серединного світу на кшталт стіни, його подальше просування вперед із болем для нього припиняється». Натомість наш мозок не пристосований уявляти, що відбувається з нейтрино, яке пролітає крізь стіну, користуючись величезними шпаринами, з яких вона переважно складається. Так само нам забракне уяви здогадатися, що відбувається з об’єктами, швидкість руху яких наближається до швидкості світла.

Людська інтуїція, сформована й вишколена в умовах Серединного світу, без спеціальної підготовки не здатна навіть повірити у висновок Галілео Галілея про те, що за відсутності опору повітря гарматне ядро та пір’їна одночасно долетять до землі, якщо їх разом впустити з нахиленої вежі. Недовіра ця зумовлена тим, що в Серединному світі немає місць, де б не було опору повітря. Якби ми еволюціонували у вакуумі, то навпаки очікували б, що ядро й пір’їна досягнуть землі одночасно. Проте ми еволюціонували як мешканці Серединного світу, що й накладає обмеження на можливості нашої уяви. За винятком осіб з особливим хистом або дуже доброю освітою, вузький просвіт нашої паранджі дозволяє абсолютній більшості людей бачити лише Серединний світ.

У певному вузькому сенсі нам як тваринам потрібно виживати не тільки на рівні Серединного світу, а й у мікросвіті атомів та електронів. Ті самі нервові імпульси, завдяки яким ми мислимо й уявляємо, залежать від процесів, що відбуваються в Мікроскопічному світі. Проте ґрунтовне знання цього світу не допомогло б нашим диким пращурам у розв’язанні їхніх проблем чи ухваленні повсякденних рішень. Інша справа, якби ми були бактеріями, яким постійно доводиться прокладати шлях крізь хаос теплового руху молекул. Однак ми, жителі Серединного світу, занадто громіздкі й масивні, щоб помічати броунівський рух. За цим самим принципом наше життя проходить під диктат сили тяжіння, зате ми майже повністю нехтуємо значно слабшою силою поверхневого натягу. Натомість крихітна комаха по-іншому розставить пріоритети, бо для її виживання поверхневий натяг аж ніяк не слабкий і не другорядний.

Стів Ґренд у книзі «Створення: життя і як його започаткувати» нищівно критикує нашу одержимість матерією. Ми схильні думати, що тільки тверді, матеріальні «речі» можна вважати «справжніми» речами. Електромагнітні «хвилі» у вакуумі здаються нам «несправжніми». Люди вікторіанської доби вважали навіть, що ці хвилі повинні поширюватися «в» якомусь матеріальному середовищі, але, не маючи доказів його існування, просто вигадали його, назвавши люмінофорним ефіром. Однак поняттям «справжньої» матерії ми користуємося тільки через те, що наші пращури пристосовувалися до виживання в Серединному світі, в якому воно було корисним.

З іншого боку, навіть нам, мешканцям Серединного світу, цілком очевидно, що