Дамір - Iрина Давидова

— Що? — здивувалася я, коли мене підхопили й поставили на ноги.

— Масаж.

— Даміре, ні, я не люблю робити масаж.

— Тоді я тобі зроблю.

— На це згодна, — вдоволено посміхнулася і, вимкнувши комп'ютер, підхопила свою сумку й пальто, чекаючи на Даміра, який теж прибирав робоче місце.

— Привіт, мам, — привіталася я, варто було почути мамине тихе «так» в трубці.

— О, блудна дочка з'явилася. Ліє, ти вирішила згадати про мене?

— Мам, я була зайнята проектом, пробач.

— Проектом, ну звісно. Батьків можна зовсім забути вже, — почала обурюватися вона, як завжди знаходячись у невдоволеному настрої.

— Я про вас не забуваю, мамо, просто багато роботи було. У нас уже тридцять першого грудня офіційне відкриття, мені потрібно все встигнути.

— Навіть так! Тобто тебе не чекати до свята? — я почула в голосі краплю образи, і так захотілося її обійняти, відчути рідний запах.

— Я якраз з цього приводу і телефоную.

— Могла б і не турбуватися. І так було ясно, що ти не приїдеш.

— Я приїду мам, після обіду, обов'язково приїду.

— Думаєш, буде просто дістатися в передноворічний день, ще й після обіду?

— Ну я буду не одна.

— З Русланою ? Вона, нарешті, розлучилася з цим дурним хлопчиськом? — здивувалася вона, і я уявила, як тонкі брови мами зметнулися вгору.

— Руслана розлучилася з Женею, ти права, але я приїду не з нею.

— А з ким?

— Я буду з чоловіком.

— У тебе з'явився чоловік? — знову здивовано вигукнула мама в трубку, що, зізнатися чесно, мене зачепило.

— А чому ти так дивуєшся? Так, у мене з'явився чоловік, і він дуже мені дорогий.

— Чим займається? Де працює? Він зможе тебе забезпечити?

— Мам, не все грошима вимірюється.

— Не все! Але я не хочу, щоб ти залишилася в Києві ні з чим. Це, бува, не той самий замовник?

— Той самий, — зітхнула я, знаючи, що вона не відстане.

— Хоч щось хороше. Будемо чекати, цікаво подивитися, кого вибрала моя улюблена дочка.

— Ну звісно, — хмикнула я у відповідь на її слова і поцікавилася: — Як тато?

— Нормально все. Працює.

— Передавай йому вітання. Скоро побачимося.

— Обов'язково. На добраніч, доню.

— Мам... — покликала я, вважаючи за необхідне зараз це сказати.

— Що?

— Я люблю тебе…

— Добре. На добраніч.

— Добраніч, мамо, — тихо відповіла я і поклала трубку, як завжди засмучена після розмови з нею.

Саме тому я намагалася телефонувати мамі як можна рідше, щоб після розмови не думати про всякі дурниці. Я знала, що вона мене любить, просто кожен по-своєму виражає це почуття, і я сподівалася, що зі своїми дітьми буду набагато більше проводити часу, ніж моя мама. Вона і в дитинстві не особливо мене балувала, тому нарікати на нинішнє ставлення мені не доводилося.