Дамір - Iрина Давидова

— Я не дозволю тебе образити! Чуєш? Не дозволю!

— Кому я заважаю? — тремтячим голосом запитала вона, і я помітив, як в карих очах заблищали сльози.

— Ти нікому не заважаєш. Просто якась гнида знайшла спосіб, як мене притиснути.

— Що ти маєш на увазі?

— Мала, це бізнес, і у мене може бути ворог.

— Ти знаєш, хто? — різко розкривши очі, тривожно запитала вона.

— Ні, люба, я не знаю. Але обіцяю, коли його знайду, йому буде непереливки.

— Що ти з ним зробиш?

— Тобі краще не знати.

Лія втомлено моргнула, зручно розмістилася в моїх руках і затихла, а я повільно перебирав пальцями її волосся. Переживав за неї, боявся за її життя, і картав себе, що не вберіг свою дівчинку від нападок заздрісних виродків. Зараз все залежало від моїх дій, і я готовий віддати якщо не все, то багато для того, щоб більше нічого не загрожувало Лії.

З півгодини ми сиділи в тиші, я, як і раніше, перебирав волосся, а дівчина мило посапувала в моїх обіймах. Було приємно, що вона довіряє, і після того, що сталося, прийшла до мене... Заснула. Це дорого вартує. І як я міг тепер дозволити ворогові підступити до неї ближче? Її маленьке сердечко мені довіряє, і я буду останнім ідіотом, якщо дозволю нашкодити цій дівчинці.

— Вибач, що так довго, я не з дому, — увійшов до кабінету Кирило й одразу завмер, помітивши у мене в руках Лію, — спить?

— Перехвилювалася.

— Що трапилось?

Кирило пройшов до крісла й сів навпроти нас, чекаючи моєї розповіді. Я розповів про все, що сталося, і ми почали разом думати, хто міг вирішити прибрати мене з дороги. А могли всі, з ким я хоч раз перетинався по роботі, тому що у кожного були свої інтереси, які так чи інакше стосувалися грошей. Хтось хотів відібрати в мене частину бізнесу, хтось — стати моїм компаньйоном, а хтось просто мріяв набитися в друзі, знову ж таки, заради вигоди. І знайти винуватця подій виявилося не так-то просто.

— Що плануєш робити? — запитав Кирило після довгого мовчання.

— Я наказав знайти мені ту скотиняку, яка кинула вибухівку в будинок. Упевнений, що він лише виконавець.

У моїх руках заворушилася Лія, піднявши голову, вона сонно оглянула кабінет, і напружилася, коли побачила Кирила.

— Добрий вечір, Кириле Тімуровичу.

— Привіт, Ліє. Давай на «ти», до того ж ми не на роботі.

— Гаразд, — пошепки відповіла вона, і відсунулася від мене, явно збентежившись від присутності стороннього чоловіка.

— Як ти себе почуваєш? — запитав я, пам'ятаючи про те, що вона вдарилася спиною.

— З тобою — добре, — прошепотіла на вушко, і від чергового доказу її довіри в душі розтеклося тепло, — не проти, якщо я зараз повернуся?

— Давай швиденько.

Лія піднялася й повільно вийшла з кабінету, а я провів її поглядом. Кирило задумливо подивився на двері, що зачинилися, а потім якось... з нездоровою посмішкою обернувся до мене.

— Що?

— Якби ви бачили себе збоку. Вона така маленька, беззахисна і довірлива, і ти, готовий розірвати всіх навколо заради її спокою. Просто ох*іненно виглядаєте разом.

— Мені іноді здається, що вона моя душа, — задумливо мовив я, згадуючи, як нам з Лією прекрасно бути разом.

— Тоді нам тим більше необхідно вберегти Лію.

— Радуйся, що Руслана далеко від тебе, тому що невідомо, що в голові у цих виродків.

— Дякую, що сказав. Зателефоную її охорони.