Я обираю бути твоєю - Ольга Островська

− Ваша імператорська величносте, до вас адамір Рокадо Шаєра та його підопічна, сьєра Соломія, — чую я голос секретаря, який пішов доповідати імператору про наше прибуття.

Нервово стискаю руки в кулаки, намагаючись вгамувати вкрай неприємний озноб справжнього переляку. Ну, подумаєш, цілий імператор. Чого його боятися? Не вб'є ж він мене. Сподіваюся.

Як тільки ми прибули до палацу, розташованого на тому самому величезному повітряному острові, Рок одразу ж повів мене заплутаними палацовими переходами до імператорської приймальні, де нас гостино зустрів худорлявий молодий… куард. Дуже вже серйозний і діловитий на вигляд. Виявилося, що його величність уже питав, чи не прибув адамір Шаєра.

Чесно кажучи, я від хвилювання навіть не звернула особливої ​​уваги ні на дизайн, ні на планування палацу. Ну гарно. Ну розкішно. Тільки як у тумані все. Мене більше майбутня зустріч із правителем цілої імперії займала. Чим ближчою вона ставала, тим більше мене трясло від передчуття можливих неприємностей. Небезпечних неприємностей.

І найважче в цьому всьому було усвідомлювати, що особисто від мене тут мало що залежить. Усе між собою вирішуватимуть владні куарди. Поділять мене, як кістку. А я, як та тріска у вирі, можу лише прибитися до того, хто лякає мене менше за інших. До того, хто планомірно домагався моєї довіри усі ці дні. Можливо, саме для цього конкретного моменту.

− Нехай увійдуть, − лунає спокійний владний голос. Від його низьких модуляцій мене аж дрижаки беруть.

− Ідемо, Міє, − взявши за холодну руку, заводить мене до кабінету Рок. − Не бійся. З тобою та твоєю дитиною все буде добре.

− Обіцяєте? – ледве чутно питаю я, мимоволі чіпляючись за нього. Знову шукаючи захисту та підтримки у спокійній упевненості адаміра.

− Так, Міє. Обіцяю, – відповідає без вагань та сумнівів. Мені навіть дихати стає легше.

Не знаю чому, але я очікувала, що імператор Арід Мігуель Занагар виявиться смуглявим брюнетом, як і Рок, але натомість за столом у кабінеті бачу кремезного світлого шатена з рудуватою акуратною бородою та пронизливими синьо-сірими очима. Чітко окреслені губи згинаються в іронічній усмішці, коли він бачить мого супутника, а потім уважний погляд зосереджується на мені.

− Вітаю, ваша величносте, − спокійно і без найменшої улесливості вітається Рок.

– Залиш нас, Віто, – не дивлячись на секретаря, командує імператор. Підіймається із крісла, оцінювальним і уважним до найменших деталей поглядом вивчаючи мене, закляклу як кам’яний істукан.

Його наближення відчувається гранітною важкістю, що насувається з усіх боків. Його сила нестерпно давить, змушує злякано ловити губами наповнене силою повітря та зіщулюватися в надії хоч якось уціліти.

Так, я можу це витримати, але мені моторошно і неприємно. Тепер я ще краще розумію, про що говорив Рок.

А от чоловічий інтерес, що спалахує у грозовій синяві чужих очей, мене по-справжньому лякає. Ой ні, не треба цього. Я зовсім звичайна і нічим не примітна. Вам буде прісно, ваша величносте.

Несвідомо роблю крок до адаміра, чия сила вже встигла стати для мене близькою і майже рідною, притискаюсь мимоволі до нього, шукаючи захисту. Але не дозволяю собі опустити погляд. Не хочу видаватися нещасною та жалюгідною.

Я не боюся. Точніше, дуже намагаюся не боятися, не піддаватися інстинктивній реакції власного тіла на дуже сильного та небезпечного хижака. Я нічого поганого чи незаконного не зробила. Вчинили злочин стосовно мене. І якщо розібратися, то це я повинна вимагати у цього моторошного імператора справедливості. Чи не так? Так.

Отже, і тремтіти нема чого.

От прямо зараз зберуся, виколупаю сміливість, що втекла кудись у п’яти, і почну ... ну не вимагати, мабуть, а просити. Чемно. Так точно буде значно розумніше.

Імператор зупиняється навпроти нас. Височенний, як і Рок. Може, навіть вище.

− Ти не познайомиш нас, любий друже? – цікавиться з трохи іронічним виразом обличчя, явно помітивши всі мої маневри.

− Звичайно, − хмикає мій супутник. − Знайомся, це Соломія. Та сама дівчина з Землі, яку точно не втрачав мій вельможний малолітній сусід Ескаєр. Міє, це наш імператор і повелитель імперії Занагар, Арід Мігуель Занагар.

– Рада познайомиться з вами, ваша величність, – усміхаюся я чемно, навіть не уявляючи, що ще маю зробити. Може вклонитися, чи реверанс зобразити? Але ж я не вмію. Чи варто ганьбитися?

Але моє незнання етикету залишається ніким непоміченим. Чоловіки дивляться один на одного важкими поглядами, і мені виразно здається, що між ними відбувається мовчазний діалог. От точно відбувається. І саме зараз. До того ж, здається, зовсім не мирний.

− Взаємно. Рок, то ти кажеш, він не втрачав? − підтискає губи імператор. – А що із цього приводу думає сама дівчина? − І додає рівно: − Думаю, ти чудово розумієш, Рокадо, що за законом в цьому питанні Лаяре повністю у своєму праві, коли вимагають її собі. Мені потрібні дуже вагомі докази провини молодого Еска, щоб відібрати спадкоємця у цілого роду.

− Безперечно, − схиляє голову Рок. – Я, як опікун Соломії, перший, хто вимагатиме дотримання всіх законів.

Опікун? Серйозно? А мені навіть не сказав. Хоча звучить це якось… обнадійливо. Опікун – це вже щось дуже схоже на законного представника. Тому я зовсім не проти, оскільки сумніваюся, що маю дуже багато прав у цьому чужому мені світі.

– Отже, опікун, – хмикає господар кабінету та всієї імперії заодно. − Ти, як завжди, не гаєш часу. Я так розумію, що без твоєї згоди, юна сьєра навіть спогади мені свої не зможе показати?

І про це я не знала. З усіх сил намагаюся не видати свого подиву, але в мене, судячи з усього, не дуже виходить, надто вже чіпким стає погляд його величності. Здається, не все так просто.

− Міє.., адже ви дозволите вас так називати? – заволодіває моєю рукою імператор.

Навіть якби я не дозволяла, навряд чи наважилася б це озвучити. А він тим часом кладе мою долоню собі на лікоть й тягне до каміна та облаштованої там зони відпочинку з м'якими кріслами.