Невинна для мажора - Ольга Суниця

З важким серцем спускаюсь сходами та тягну за собою неслухняну валізу, котра так і норовить пострибати попереду мене вниз. Як завжди будинок пустий. Нікого не чутно. Я поїду звідси і ніхто цього навіть не помітить.

На першому поверсі у вітальні зупиняюсь, дістаю з кишені куртки телефон, щоб викликати таксі. Як раптом вхідні двері відчиняються і в будинок заходить Ігор. Він бачить мене з валізою і від подиву округлює очі.

-        Ти куди зібралась?

Вмить опиняється так близько, що відчуваю, як віє від нього холодом з двору. Дивлюсь йому в очі і вагаюсь, чи казати правду. Напевно, краще йому не знати, що його батько не хоче мене бачити в своєму домі і поруч з синами.

-        Я вирішила з'їхати від вас, - намагаюсь говорити впевнено.

Ігор хмуриться та кладе долоню мені на плече. Який знайомий жест, недавно так робив його тато.

-        Чому? Що сталось? Тебе хтось образив? - Ігор хмуриться і нахиляється ближче, заглядає в очі.

Хочу відвернутись, але він не дає відсторонитись. Відчуваю, як в очах печуть сльози. Хоч би не заплакати, тоді прийдеться пояснювати свій засмучений настрій. Беру себе в руки і глибоко вдихаю.

-        Ігорю, ти був правий, - починаю швидко говорити. - Не треба було мені влаштовуватись на роботу до Стаса. З цього не вийшло нічого хорошого. Мене ледь не зґвалтували, а Стас через мене опинився у в'язниці. То ж я вирішила все виправити. Я більше не буду жити в вашому домі і в клуб теж не повернусь. Я вирішила все почати з чистого аркуша.

Слова душать, але я все ж таки їх вимовляю.

-        Те, що ти залишаєш клуб, це добре, - бачу полегшення на його обличчі. - Але чому ти покидаєш будинок?

-        Тому, що я не хочу бачити Стаса, - брешу так, як ніколи не брехала, з кам’яним обличчям.

-        Ти його кидаєш? Він тебе скривдив? - в його очах стільки турботи і хвилювання.

Ну ось що мені відповідати? Вигадувати нічого не хочеться, а  правду сказати не можу. Не хочу, щоб він ображався на батька, вистачає, що я його посварила з братом.

-        Я не хочу говорити. Прошу, не допитуйся, - ніяково відводжу погляд.

-        І куди ти підеш? Маєш де зупинитись?

-        Ще не знаю, - качаю головою. - Додому повертатись не хочеться, там мене нічого не тримає. Може винайму номер в готелі поки не знайду кімнату. На щастя підзаробила трохи грошей у барі, на перший час вистачить.

Ігор нахиляється і відбирає в мене ручку валізи. Дивлюсь на нього здивовано, відкривши рота.

-        Ходімо, - твердо говорить і відчиняє переді мною вхідні двері. - Ми зараз щось придумаємо.

-        Не треба, я сама, - намагаюсь заперечити, та він мене перебиває.

-        Нічого не хочу чути. Я не залишу тебе одну з проблемами в чужому місті. Я допоможу тобі влаштуватись.

Ігор стоїть не рухається, чекає поки я вийду з будинку і мені нічого не залишається, як слухняно пройти вперед. Ми прямуємо до його машини і він швидко закидає мою валізу в багажник.

-        Зараз я подзвоню до одного товариша, - по діловому говорить, коли ми опиняємось в середині салону. Тут тепло, повітря ще не встигло охолонути після недавньої поїздки. - Він зараз відпочиває у горах з дівчиною, тому квартира його пустує. Думаю він не буде проти, якщо ти пару днів в нього поживеш.

-        Може не треба, якось не зручно, - невпевнено говорю.

Не хочеться нав'язуватись до чужих людей, та по виразу обличчя Ігоря зрозуміло, що він не підтримує моєї думки.

-        Або дзвоню товаришу, або повертаєшся у будинок, - вперше бачу, щоб він поводився, як впевнений і серйозний чоловік. - Але я тебе не відпущу хто знає куди саму.

Мені залишається лише згідно кивнути. Ігор відволікається на дзвінок і після короткої розмови знову дивиться на мене.

-        Можеш залишитись в нього, - задоволено сповіщає і посміхається. - Не хвилюйся, на дворі не залишишся.

-        Ти мені і не дозволиш, - хмикаю у відповідь.

Мить він дивиться на мене. Від його теплого погляду ніяковію, тому швидко відвертаюсь до вікна. Він допомагає не просто так. Знаю, що я йому подобаюсь. Та надіюсь, він не буде вимагати від мене взаємності. Взагалі, я мала триматись від нього теж, як най далі. Та він застав мене зненацька. Його турбота мені зігріває і дає відчуття захищеності. Зараз я не відчуваю себе одинокою і покинутою.

До квартири ми їдемо досить довго і це добре. Відстань між мною і Стасом збільшується з кожним кілометром. Чим буду далі, тим менша вірогідність перетнутись з ним. Бо я не впевнена, чи зможу його ігнорувати, якщо зустріну особисто.

Нарешті ми зупиняємось у дворі багатоповерхівок і йдемо у під'їзд одного з будинків. Піднімаємось на ліфті, який поверх навіть не дивлюсь. Зараз мене мучить хвилювання і невпевненість, чи правильно я все роблю.

Та поки я сумніваюсь ми виходимо на площадку і Ігор залишає мене з валізою біля металевих чорних дверей, а сам дзвонить в двері навпроти. Йому відчиняє жінка пенсійного віку, підозріло зиркає на мене, і лише добре все роздивившись, кладе йому в долоню ключі.

Квартира однокімнатна, але досить простора з дорогим омеблюванням. Я оглядаю чуже житло і сумніви лише зростають. Що я тут роблю? Треба було брати квиток і повертатись у рідне місто. Ігор наче відчуває мій настрій, підходить впритул і обіймає за плечі.

-        Ти звикнеш до всього, просто треба трохи часу, - тихо промовляє і я не знаю, що саме він має на увазі, нове місце проживання, чи розлучення зі Стасом.

Я не відповідаю, просто кладу голову йому на плече, дозволяю собі трохи розслабитись.

Потім він показує мені де що лежить, а на кухні ми заварюємо чай і сидимо деякий час, розмовляємо.

-        Я завтра приїду і ми разом почнемо шукати тобі підходяще житло, - обіцяє, збираючись залишати квартиру і мене саму в ній.

-        Дякую тобі, - щиро говорю, беру його за руку і стискаю широку долоню. - Що допомагаєш.

-        Ти для мене не чужа людина, як же інакше, - задумано відповідає і кидає погляд на наші сплетені руки.